До авторів, яких я шаную і люблю за їхню українськість, зачитуюся ними, належать Ігор Лосєв та Максим Стріха. Але часом згаданих авторів «Дня» зраджує почуття міри, відповідальності за те, що пишуть, почуття такту.
Особливо на це хибує роздум І. Лосєва «Народ у нас не такий» в огляді «Підпільник»-Щедрик» («День», 21 січня 2011 року). Невже шановний автор «Дня» не зміг знайти нічого позитивного в п’ятирічній діяльності В. Ющенка (а де ж ви раніше були, п. Лосєв?), а тільки його так звану нелюбов до свого народу? А чи істинне це твердження? Не наводитиму прикладів. Вони — на поверхні. Кожен сам повинен зробити висновок. Тільки один запропоную вашій увазі — якої оцінки заслуговує народ, який надав перевагу нинішньому Президенту? А вам, п. Лосєв, раджу почитати твори Івана Франка, його висловлювання про український народ, відсилаю до творчості Є. Маланюка. Я сподіваюсь, що ви погодитесь зі мною, що згадані письменники любили Україну, український народ більше, ніж ми всі разом. Згадайте Лесине: «Мене любов ненависті навчила».
Треба таки погодитися, шановний оглядачу, що ці руки «нічого не крали» й не тому, що вони підписували свої «нескінченні меморандуми й універсали» з Партією регіонів, як ви пишете (зрештою, не тільки з регіоналами), бо думав В. Ющенко не про своє післяпрезидентське майбутнє, а таки про майбутнє України. Хочете ви цього чи ні.
А ось та, котру ви захищаєте, була на відстані простягнутої руки від укладення ріббентропо-молото нє. Усі ваші звинувачення стосовно В. Ющенка спростує історія.
Патріоти, а саме до них належить В. Ющенко (про це засвідчила його п’ятирічна діяльність на посаді президента), не можуть бути політичними банкрутами. За ними майбутнє. Усі ваші звинувачення стосовно В. Ющенка спростує історія.
Якщо ж під політичними банкрутами маєте на увазі Ю. Тимошенко та її команду, «любих друзів» В. Ющенка: Д. Жванію, В. Балогу, О. Третьякова, М. Мартиненка, О. Білозір та іже з ними, то я погоджуюсь. Навчімося відділяти зерно від полови або, як тепер люблять казати наші політики, відділяти котлети від мух і не чесати всіх під один гребінець.
Хтось будує церкви, Мистецький Арсенал, лікарню тисячоліття, відновлює наші історичні святині, а хтось будує гелікоптерні майданчики, прокладає екстрадорогу до свого маєтку, хтось ставить пам’ятники Сталіну, російським царям. Хтось не втомлюється нести в світ звістку про Голодомор 1932—1933 рр., а хтось стверджує, що це не був геноцид. Хтось за двомовність, а хтось відстоює права української мови. Хтось за єдину помісну православну церкву, а хтось надсилає різдвяне привітання тільки Українській православній церкві МП.
Якби В. Ющенко був таким, як ви пишете про нього, думаєте про нього, то він 22 січня сидів би в Палаці «Україна» між Першим і Другим (або поруч із ними) і слухав би Четвертого, як той «любить» Україну, цінує високо (газом, гречкою, електрикою, олією) український народ.
Народ наш мудрий, але він не має вождів-патріотів, «повноцінного керівництва». І тут я з вами погоджуюсь.
У статті Максима Стріхи «Яку державу вони будують?» («День», 2 грудня 2010 року) неприємно вразило одне речення, в якому він стверджує, що «не поділяє обурення тих, хто таврує сьогодні Івана Драча й Дмитра Стуса за їхню згоду ввійти до президентської гуманітарної ради».
А що може, пане Максиме, викликати, крім обурення, співробітництво з окупаційною владою? Згадайте, як радикально ставилася радянська влада до тих, хто співпрацював із німецькими окупантами. Якщо під час війни це здебільшого була дилема життя — смерті, то зараз?.. Що це?
Дозвольте під цим кутом зору запитати І. Драча та Д. Стуса, що доброго для України, нашого народу вони зробили, будучи членами президентської гуманітарної ради? Зупинили повзучу русифікацію, зупинили руйнацію Музею Шевченка в Каневі, руйнацію нашої культури, стали на захист дубляжу кінофільмів українською мовою, домоглися усунення з посади українофоба Д. Табачника, який нищить українську освіту, знущається з нашої історії, хоче перетворити українців на темну біомасу (не вийде, підростають новітні Яреми, які спитають про заподіяні кривди), домоглися виділення значних коштів на українську книжку? Невже вони голосували проти фінансування видання творів Толстоухова, Литвина? Чи прозвучало їхнє слово на захист М. Матіос, української бібліотеки в Москві? Гадаю, що вистачить.
Є пропозиція: нехай згадані пани на сторінках «Дня» розкажуть читачам про свою «плідну» й «титанічну» працю в президентській гуманітарній раді. Або нехай це зробить сам Максим Стріха.
Але оце служіння (прислуговування) в Раді, то півбіди. Найстрашніше вичитав у «Львівській газеті» за грудень 2010 року, яка подала розмову кореспондента видання із Дмитром Стусом. На запитання журналіста, «бути сином Василя Стуса — «це насамперед величезна відповідальність чи просто красива гра в біографії?», Дмитро Стус відповів: «Та ні те, ні інше». Тут уже немає чого ні додати, ні відняти. Цікаво, як би відреагував Василь Стус, коли б довідався, де працює його син? Чи міг би Василь Стус бути помічником Володимира Щербицького? Поет дав відповідь своїм життям. Як би він назвав ваш вчинок, пане Дмитре?
Неприємний присмак має наша розмова. Але попри все хочу закінчити її словами про те, що Михайло Коцюбинський мав сина Юрія, а Василь Стус — сина Дмитра.
Слова Тараса Шевченка на цю тему наводити вже не буду.
Можна було б уже ставити крапку, але Ігор Лосєв знову підкинув хмизу у вогонь своїм оглядом «Підпільник»-Щедрик», де йдеться також і про Івана Драча. Невже, шановний Іване Федоровичу, в особі присутніх на «вечірці переможців» (Ігор Лосєв) ви знайшли вдячну публіку для своїх віршів?
Насамкінець зацитую І. Лосєва: «Слава Україні та її героям ще буде. Неодмінно й неминуче». Але чи вам, Іване Федоровичу?
А тепер кілька слів до авторів газети «День». Вельмишановні панове М. Стріха та І. Лосєв, з нетерпінням чекатиму нових ваших публікацій, але які не змушуватимуть мене писати подібне.
