...Ми стоїмо на самісінькому березі Дніпра — а із Печерська зацвітає над Києвом святковий салют. Руслан Веніамінович уголос коментує: «Так... швидкість звуку... відстань до нас... через 19 секунд чекайте ще однієї квітки в небі». Точно. Можна звіряти годинник.
Наш сусід по дачі — колишній льотчик-винищувач першого класу. Коли влітку небо розтинає біленький шнур сліду від реактивного літака, Руслан довго стоїть із задертою угору головою, а потім зітхає із жалем: «Ох, як би я сів і зараз за штурвал!» «А не забули, де який покажчик?» — люблю допитуватися у нього. «Та ти що, Маріє! Тридцять років минуло, як останній раз сидів у кабіні, а й зараз із заплющеними очима міг би розказати про всю панель управління».
І я не маю жодного сумніву, що наш сусід не втратив колишніх навичок першокласного військового льотчика. Коли б така змога — я б також відважилася злетіти у керованій ним машині: в надійності колишнього льотчика можуть сумніватися хіба що ті, хто його не знає.
Доля Руслана Кашубського — як додаток до підручника з вітчизняної історії. Народився в Києві, вікна батьківського будинку дивилися на Маріїнський парк. Мама працювала озеленювачем Маріїнського. Одного разу (коли господарем України був Микита Хрущов) дали Руслановій матері команду нарізати в парку букет найкращих троянд на день народження якогось начальника. Зрізає мама квіти — аж тут голос: «Навіщо нищиш таку красу?» Обернулася на голос: перед нею стоїть Микита Сергійович. Не здивувалася: у центрі Києва Хрущов ходив без охорони і пішки. Мама й відповідає: так і так, мовляв, дали команду... Одне слово, розказує Руслан Веніамінович, дали тоді добрих чортів тому, хто хотів квітами з Маріїнського парку зробити комусь приємне. «Хай купує на базарі», — резюмував Хрущов.
У роки війни, зеленим підлітком, Руслан був зв’язковим між київським підпіллям і чернігівськими партизанами. «Знаєш, чому я так люблю тварин? — іноді питає і тут же відповідає Руслан. — Коли я без спочинку брів снігами і бездоріжжями, найбільше боявся зустріти людей. А звірів тоді не боявся. Навіть було легше, що, онде видніються вовчі сліди. Значить, людей поблизу немає. Вночі залазив у звірині ями — і так дрімав до ранку».
А вже по війні, коли дядько Вася посадив хлопця за штурвал навчального аероплана в Київському аероклубі — Кашубський зрозумів, що штурвал — його доля.
Як і з першого разу зрозумів, що дівчина з Батайська, яку зустрів на танцях, — також його єдина доля .
...Ви давно бачили щасливе подружжя? А я бачу майже щодня з весни до пізньої осені — поки дачний сезон, поки Руслан Веніамінович і Анна Олександрівна, ні, не так, Руслан і Аннушка, як ті бджоли, не покладаючи рук, копають, сапають, удобрюють, полють, маринують, допомагають сусідам. Але ні, вони не бджоли. Вони таки два біленькі лебеді, що вгортають своїми крилами одне одного, і зігрівають, і піклуються.
«Знаєш, Маріє, — каже Анна Олександрівна. — Жили ми в гарнізонах у Грузії, довго жили в Німеччині, Мукачевому, чекала я його, коли Руслан транспортував винищувачі в Угорщину у 56-ому. А віриш, найбільше боялася нічної тиші у небі. Нічні польоти — це тоді для льотчиків була норма. А раз є звук у нічному небі — значить, все добре, усі живі, літають. Іноді мені здавалося, що я точно знаю звук саме його машини. Але не було більшого страху, більшого паралічу свідомості, аніж коли літають-літають, і раптом — мертва тиша... Скільки трагедій було на нашому з Русланом віку... на очах. Отак увечері сусід помахав рукою, а за кілька годин — під будинком машина із командиром полку і чорною звісткою. Щоб я коли лягла спати, поки Руслан не повернувся з нічних польотів — ніколи».
«А знаєш, — іншим разом розказує мені Руслан, не здогадуючись, що я про це вже знаю, — заходжу, було, перед ранком на посадку — і бачу, чесне слово, бачу наше єдине вікно, в якому на весь гарнізон — світло: знаю, Аннушка чекає... Тричі зазирала мені смерть у очі в небі, але вір або не вір, я знаю, що мене рятувала Аннушка».
Я ніколи не чула, щоб він назвав її якось простіше чи не так ніжно. Тільки Аннушка. Зрідка — Анюта. Минулої зими Кашубські відсвяткували золотий ювілей свого подружнього життя. Це таке гарне, незвичне, незвичайне, ба навіть, раритетне подружжя, що я усіх, хто має сумніви стосовно єдиного кохання в житті людини, знайомила б із Русланом і Анютою. Для душевного комфорту і певності.
Моя мама, коли хоче трохи вколоти тата, питає: «А ти мене любиш так, як Руслан Аннушку?!» А вони з татом, слава Богу, також не дуже далеко від золотого весілля.
«Ти знаєш, Маріє, я цього тижня пережив такий шок, що думав він мені обернеться інфарктом, — ділиться потайки Руслан. — Коли я вертаюся з роботи, Аннушка завжди дивиться у вікно. А цей раз її у вікні не було. Можеш уявити, як я летів тими сходами!». Русланові є чому хвилюватися: у Анни Олександрівни — важка форма цукрового діабету. Вона будь-якої хвилини може втратити свідомість. Уже багато років Руслан сам їй робить уколи. Загалом, його життя підпорядковане жорсткому розкладу дружини, яка цілком залежна від інсуліну, спожитих калорій і жорстокої дієти. Він уже й сам звик до дієтичної їжі, до поділених на «до» і «після» інсулінових годин.
А він іще працює: Аннушці потрібні якісні продукти, а пенсія колишнього льотчика-винищувача несправедливо мізерна. Бо звільнявся, бачите, в запас Руслан іще за старими законами. Ось і доводиться працювати. Але станція переливання крові «Укрзалізниці», мені здається, ближчим часом не відпустить свого господарника. Бо сказати, що в Руслана золоті руки — означає сказати скупо і неточно. Це я знаю по собі, коли на дачі як не водяний насос «закапризує», то ключ для консервування «збунтується». До кого тоді іде вся вулиця? До Руслана, звичайно.
Сьогодні Руслан Веніамінович Кашубський справляє гарний ювілей — 75 років. Я знаю, яка ніжність пануватиме у цій родині сьогодні: як завжди.
І сьогодні надзвичайно гарно й мені. Бо я знайома з людиною надзвичайної працьовитості, неймовірної вірності й доброї душі.
Якщо у вас є такі знайомі — порадійте за них. І позаздріть білою заздрістю: повірте, таких — не дуже багато у нинішньому цинічному часі.
