Отець Олександр Чумаков (отець Олександр або просто отець — так його називають ті, хто знає ближче) 1996 року організував дитячий притулок в самому центрі Одеси, на вулиці Базарній, в старому покинутому дитячому садку. Назвав його «Світлим будинком». Він приймав усіх дітей, яким треба було поїсти, десь пожити або переодягнутися. Ніколи нікого не вдержував, просто просив, якщо нема де бути, залишатися тут. За ці роки на засновника притулку виливалося багато бруду, недобрих натяків. Та затихали вони так само, як і народжувалися. Не маючи жодних підстав.
Діти, які втекли з притулку або з дому, молоді мами — прийти міг кожен. Але залишатися дозволяли лише тому, хто готовий позбавитися вуличного бруду. У притулку була кухня, пральня і власне жінки, які керували господарством. Був дитячий психолог. При цьому все містилося виключно на добродійній допомозі, яка, до речі, не була особливо вагомою. Проте достатньою, аби у нужденних був дах над головою.
З кожним роком будинок все більше облаштовувався: у дітей з’явилася ігрова кімната, телевізор, акустична система, комп’ютерний клас, бібліотека, навіть (не знаю, як правильно назвати) молитовна кімната, де отець Олександр правив службу, а охочі мешканці мали можливість відвідати богослужіння. У дворі зробили щось на кшталт баскетбольного майданчика. Альтанку для літніх обідів. Навіть собаку завели.
Одразу внесу ясність, чому мені все це відомо. «Світлий будинок» знаходився в моєму дворі. А на третьому курсі факультету журналістики з’явилася можливість проходити там практику. Отець Олександр деякий час жив ідеєю створити певний ресурс, присвячений життю знедолених, — такий собі «інформаційний центр». І вже оскільки я про все це пишу, вочевидь, що практику я проходила тут.
Той світ, на який я звикла дивитися з висоти третього поверху, трохи лякав. Хвилював. Діти насторожено водили за нами очима, доки отець Олександр розповідав, що до чого. Стіни пофарбовані, але чисті. Ліжка двоповерхові, старенькі, але акуратні. Усюди ані смітинки, хоча холодом віяло, якоюсь відчуженістю. Та по дітях, які на той час жили, було видно, що це — їхній будинок, вони звільна сиділи — хто на дивані, хто на підлозі — і дивилися телевізор. За час нашої умовної «співпраці» з СБ ми наслухалися багато історій: і від психолога, і від дітей. Практично всі ідентичні: втекли з притулку, там б’ють. Мама п’є, папа помер або навпаки. Був навіть 16-річний підліток, який до ночі працював вантажником, а жив у цьому притулку, тому що більше нема де. Такими дітьми отець Олександр пишався особливо. Дай людині надію — і з неї виросте хороша особистість. Якось так священик пояснював, навіщо йому все це потрібно.
Жив отець Олександр там же, в притулку. У нього був невеликий кубрик, обжитий, де розташовувався кабінет і крихітна кімната для відпочинку. Ось так неквапом проминули 16 років життя звичайного притулку. І щороку отцю доводилося обстоювати право «своїх дітей» мати хоч такий будинок. І за Гурвица, за Боделана, потім знову за Гурвица — якось вдавалося переконувати чиновників, що є щось дорожче, ніж ринкова вартість не такої вже і великої ділянки землі в центрі курортного міста.
Приїхавши додому, зрозуміла, що більше не чутно галасливих ігор за вікном, музики, суперечок... Територія спустіла, заросла. «Світлий будинок» виселили. А отець Олександр, який завжди так відкрито і безбоязно йшов на конфлікт з владою заради захисту інтересів дітей, звичайних дітей, в своєму ЖЖ написав просто: «З цією владою нема про що розмовляти». Він оголосив про закриття притулку, вірніше, про перекваліфікацію його на центр для реабілітації підлітків, які виходять з притулків і дитячих будинків в доросле життя. Своє рішення він пояснив непередбачено: мовляв, в країні якимось дивним чином стрімко зменшилась кількість бездомних дітей. Так заявляє влада, та і притулків вистачає. Допомога потрібна ось таким, недолюбленим, недоглянутим підліткам. І вони її мають. З себе ж він склав повноваження глави «Світлого будинку». За станом здоров’я. Він не втік. Не схибив. Він просто реально більше не зміг. Він так відчайдушно обстоював право людини бути потрібною, бути нормальною, пити і їсти, бути коханою, бути не зайвою. Та все життя боровся сам.
Ось так інколи буває. Свідомо і обдумано він присвятив себе дітям. Поганим і хорошим, можливо, наркоманам, а можливо, майбутнім будівельникам, банкірам, президентам. Просто тому, що кожна людина заслуговує бути. Просто бути.
Від редакції. Цей матеріал — одна з позаконкурсних робіт конкурсу студентських есе «Словами за права», який проводило Посольство Франції в Україні («День» вже писав про нього в № 225-226 від 9 грудня 2011 року).
