У Києві є Державний університет інформаційно-комунікаційних технологій. Навчають там фахівців інформаційних технологій, що в перекладі на звичайну мову означає — спеціалісти для різних сфер зв’язку: від звичних телекомунікацій до новітніх комп’ютерних технологій. Цей навчальний заклад таким відразу, звісна річ, на початку XXI століття не став. Спочатку на вулиці Солом’янській, що в столиці, розташувався Київський філіал Одеського електротехнічного інституту зв’язку імені О.С. Попова. Згодом філіал був перетворений на Київський інститут зв’язку Української державної академії зв’язку імені О.С. Попова. А 16 травня 2002 року уряд України прийняв рішення про утворення Державного університету інформаційно-комунікаційних технологій.
До чого я так довго веду, запитає мене уважний читач. А все до того, щоб далі показати, як одна скромна особа приклалася до створення потужного вищого навчального закладу в столиці. Як скромна щоденна, почасти й рутинна робота стала запитаною через енну кількість років.
Хороші слова прийнято (не знаю ким) говорити у нас опісля, коли, на жаль, хорошої людини не стане на землі. Тоді оточуючі, схаменувшись, починають усі вголос картати себе за неуважність до людини ще за її життя. І я також ще за життя багатьом не встигла гарних слів (щирих і правдивих) сказати. Та про Анатолія Івановича Байраківського хочеться сказати. Людина iз зовні непримітною біографію посіла за життя гідне місце в спільноті зв’язківців України. Вважаю, немає жодного поважного пана чи пані, якi б не знали в обличчя пана професора. Не один керівник штудіювався в нього.
З Анатолієм Івановичем я познайомилася вісім років тому, шукаючи роботу в столиці. Мій науковий керівник, коли я їй розповіла, які в мене успіхи в пошуках роботи, спитала, чи була я у Київському інституті зв’язку, що на Солом’янській площі. Я подивувалася, оскільки якраз у цьому ВНЗ і не була, бо на той момент він значився як філіал Одеської національної академії зв’язку імені О.С. Попова, а тому в довіднику вищих навчальних закладів його адреси окремо не було, й я, звісно, там пороги ще не оббила. Мені дали потрібний номер, і не відкладаючи на завтра, я відразу зателефонувала. Трубку взяла леді, але, довідавшись, чого я хочу, передала її, як згодом виявилося, Анатолію Івановичу. Після розмови по суті того, що мене цікавило, я, очевидно, не справила належного враження, й мені відмовили. Але вперта бойківчанка не зупинилася й побрела до самого ректора. Враження на нього справила краще, й пан ректор узяв мене на роботу. І що дивно — на кафедру гуманітарних наук, де завідував Анатолій Іванович.
Я дуже довго злилася, ображалася, дулася, одним словом — блокувала роботу. Але мудрий у житті пан професор усе мені вибачав, розуміючи, що такий своєрідний бойкот рано чи пізно завершиться. І справді: терпеливе, батьківське лагідне ставлення Анатолія Івановича розтопило мою молодечу злість, заспокоїло мене й мою бурхливу енергію направило на належну роботу. Я працювала, зростала, знайомилася iз столицею та її мешканцями. Першими моїми знайомими киянами стала згодом родина Байраківських. Саме Анатолій Іванович і Лариса Дмитрівна всіляко мені підставляли плечі. Допомагали матеріально й морально, словом і ділом. І моя якась суспільна вага сьогодні — це все й завдяки йому: мудрому, стриманому, розумному й виваженому керівнику... Я вже давно не підлегла Анатолія Івановича, але його мудру науку пам’ятатиму завжди...
В офіційній автобіографії Анатолія Івановича читаю: народився 1 червня 1935 року в селі Бурківці Тетіївського району Київської області. Після закінчення Бурківецької семирічної школи працював у колгоспі «Здобуток Жовтня», згодом – слюсарем Кашперівського цукрового комбінату, помічником комбайнера, шофером Тетіївського МТС. Після служби в лавах Радянської армії освоював цілинні землі Казахстану, працюючи комбайнером, шофером Веселоподольської МТС Урицького району Кустанайської області.
Після того Анатолій Іванович повернувся на батьківщину, де працював завідувачем сільського клубу, директором районного будинку культури, завідувачем Тетіївського районного відділу культури. На поприщі розвитку культури зробив дуже багато. Зокрема, за його ініціативою був створений історико-краєзнавчий музей, а духовий оркестр районного будинку культури й хоровий колектив районної лікарні були удостоєні звання народних. А ще Анатолій Іванович ініціював будівництво пам’ятника загиблим у Великій Вітчизняній війні. Це так, його скромний внесок у розвиток Тетіївського краю.
А галузь зв’язку завдячує йому саме становленням потужного вищого навчального закладу. Що б хто не говорив, але, якщо є ґрунт, то й команда, яка приходить чи то у відомство, чи в навчальний заклад, зможе розвинути потрібну ідею. Анатолій Іванович у галузі з 1978 року. Прийшовши на посаду асистента, Анатолій Іванович зростав разом із ВНЗ. Це той наочний приклад, коли паралельно зростає людина й ВНЗ. Молодий асистент, потiм — старший викладач, пізніше – окрема кафедра гуманітарних наук, далі — керівництво кафедрою. Потім — ініціювання створення окремого підрозділу у ВНЗ, який би відав українським, повернення суто технічного вищого навчального закладу до гуманітаризації. Потім — ініціювання гуманітарних дисциплін, далі — збільшення кількості годин викладання гуманітарних дисциплін, згодом — створення окремих гуманітарних напрямків у ВНЗ. І так протягом майже 30 років у ВНЗ. Сьогодні пан А. Байраківський — проректор з гуманітарної роботи та виховання Державного університету інформаційно-комунікаційних технологій, доктор філософії, професор, завідувач кафедри українознавства, академік Української академії наук, дійсний член Міжнародної академії інформатизації. Нагороджений багатьма нагородами, має почесні звання «Відмінник освіти України», «Почесний зв’язківець України». Наукові інтереси: історія, філософія, культура. Хобі: книги, мистецтво.
Тому й не дивно, що нині пан А. Байраківський відає саме гуманітарними питаннями та вихованням у ВНЗ та є проректором із цих напрямків. Саме гуманне обличчя Анатолія Івановича «огуманітарює» й ВНЗ.
А ще Анатолій Іванович по життю дуже вихований і уважний. Він на моєму віку нікому не відмовив у тому, що може вирішити сам. Я вважала, що такі люди вже перевелися. Пан професор ніколи не дозволяє собі панібратства чи то з дитиною, чи з колегою, чи зі старшим.
А ще — він відданий роботі. Такі люди приживаються в будь-якій команді. Не через уміння «лягти під когось» (перепрошую за таку алегорію). Просто люди, які віддали більшу частину життя роботі, повсякчасно запитані. Кожному керівнику завжди потрібна людина, яка знає проблему зсередини.
А тому дуже хочеться розповісти про нього. Хочеться вголос сказати матері велике «дякую» за її чадо. Унікальна, кажуть, мати Анатолія Івановича. Ця понад 90-річна жінка увібрала в себе всю енергію життя. І передала своїм дітям. Анатолію Івановичу — так точно, бо о восьмій ранку вже на роботі, а о восьмій вечора ще на роботі.
Хочеться закцентувати увагу дітей на їхньому батькові, як, зрештою, й усієї молоді. Хочеться, насамкінець, просто розповісти про хорошу людину за її життя, щоб хороша людина знала, що вона хороша, й прагнула бути ще кращою...
