На початку березня у складі творчої групи Волинського телебачення, яка знімала документальну передачу про участь жителів Рожищенського району в порятунку євреїв від розстрілу місцевого гетто 1942 року, я відвідав і Переспу.
Туди мене привів лист Мотіо Одвака (див. публікацію в газеті «День» за 17.03.2017р.) У ньому він побіжно згадав, що під час зустрічі в Тель-Авіві тих, кого мужні волиняни врятували від знищення, була і велика сім’я Моріса Лейкаха із цього села. Хто конкретно це зробив, Одвак не написав. Отож, вирішив розпочати пошук. У сільській раді зацікавлено сприйняли моє повідомлення. Пообіцяли якомога швидше уточнити в корінних старожилів, яких залишились вже одиниці.
Буквально за декілька днів секретар Наталія Демидюк мені повідомила, що ця єврейська родина переховувалась у жительки Переспи Шарупіч Олени Миколаївни. «На жаль, — сказала Наталія Дмитрівна, — вона вже давно померла. Але в Луцьку (обнадіяла) мешкає її внучка Алла Жмурко-Подольчук. Запишіть її телефон». На мій дзвінок відгукнулась сама Алла Миколаївна.
— Як не пам’ятати цю сторінку з історії жертовного подвигу моєї бабусі та мами Тетяни? — схвильовано відповіла. — Я вже була в 10 класі, коли в 1964 року вперше на нашу адресу з Америки, з міста Балтімора надійшов лист від пана Моріса. У ньому він тепло дякував бабусі Олені за її благородний вчинок і порятунок. «Скільки будемо жити, — писав, — стільки з моєю сестрою Еттою і дружиною Еттою та нашими доньками Індою і Шуламіт будемо вас пам’ятати». Ці рядки, каже пані Алла, спонукали мене детально розпитати у рідних про події періоду фашистської окупації.
Стисло викладу, як все було. Влітку 1941 року поліцаї за вказівкою нової влади змусили місцевих євреїв і тих, кого пригнали з гетто, працювати на торфопідприємстві. Тимчасово вони жили по хатах селян. Коли ж настала осінь, їх знову погнали в райцентр у гетто. У нас, на хуторі, що ближче Козина, і мешкала родина Лейкахів. Бабуся Олена порадила їм залишитися.
У будинку тримати було небезпечно, бо поліцаї з жандармами час від часу перевіряли, чи не переховують селяни євреїв-втікачів. Господині вирішили зробити для них схованку в скирті соломи, яку поставили за хлівом. Для цього ізсередини вибрали полову, що там зберігалася. А в тій пустоті облаштували житло. Згодом, вже напередодні зими, до Шарупічів прийшла ще одна єврейська сім’я — Мотеля Бейзера. «Бабуся з мамою, — каже Алла Миколаївна, — на свій страх і ризик погодилася теж їх переховувати в солом’яній «хаті». Усіх дорослих з дітьми було вже дев’ять людей. Вдень вони перебували в схованці. Лише ввечері виходили на свіже повітря та навідувались в дерев’яну хату, щоб випрати білизну і поремонтувати одяг. Нехитру сільську їжу для них бабуся щодня таємно передавала у відрі, яке нібито несла худобі чи свиням у хлів. Постояльці намагалися не бути тягарем і старалися якось віддячити. Виконували певну домашню роботу».
Коли ж 1943 року на Волині партизани розгорнули диверсійні дії, це змусило окупантів посилити охорону залізничних колій, станцій та мостів. У просторий будинок Шарупічів (а він мав п’ять кімнат і дві окремі входи) староста призначив на постій групу німців-тиловиків. Звідси вони вже ходили охороняти ці об’єкти. Небезпека чатувала на євреїв і господарів щодня. Нещасні люди змушені були цілими днями перебувати в темній задушливій схованці. Одного разу, коли Моріс необачно вийшов надвір, його запримітив односелець і доніс жандармам. Ті негайно приїхали і провели обшук в хаті і хліві. На щастя, його не виявили — він встиг залізти на горище, де зберігалося льоноволокно, і накритися ним. Отак в постійному страху ці дві сім’ї пережили довгих два з половиною роки. А вже після війни через Польщу хто виїхав до Ізраїлю, а хто до США. Бейзери згодом озвалися з Тель-Авіва, а Лейкахи — з Балтімора. Моріс декілька разів присилав своїм рятівникам із Переспи подарунки. У сімейному альбомі родини Подольчуків є декілька світлин членів великої сім’ї Лейкаха.
Копії листів від них незабаром поповнять експозицію Рожищенського краєзнавчого музею. Сюди ж уже передано світлини та свідчення від сімей Мотіо Одвака та Абрама Цитвара, про яких газета писала раніше. Працівники музею готують тепер документальну експозицію, присвячену трагічній річниці Голокосту.
