Сучасне життя в електронних засобах масової інформації має якесь дивне відображення. Суцільні гламури, вечірки, приколи й тусовки, нескінченні і багаторазові розлучення й сімейні скандали, одностатеві зв’язки як предмет гордості, вечірні клуби й перукарні для улюблених собачок — наскільки це все не відповідає щоденним життям мільйонів. Для мільйонів — це не нормально. А як серед цих «героїв» і їхньої хамовито-безсоромної поведінки віднайти моральні ідеали чи зразки для наслідування? Бо якщо придивитися не через призму захопливих розмов авторів репортажів і програм, а через моральні засади, які завжди цінувалися в наших родинах, то все це — незрозуміла, до того ж, показна і брутальна гріховність.
Але є серед наших людей чимало (і їх більшість) зовсім іншого штибу. Ці люди та їхні «нескінченні історії» не потрапляють на шпальти газет у розділи новин чи світського життя. Але вони завдяки щоденній сумлінній праці, чесному життю й дотриманню норм поведінки не лише є зразком для мільйонів, а й бережуть безцінну для народу Грааль моральності. Декілька слів про таку людину, із якою нещодавно прощалася наша багатонаціональна родина, де поряд з українцями віками живуть чехи.
Мій дядько (чоловік татової сестри), Богдан Сидорчук, народився в тихому й віддаленому від міст і автошляхів селі Комарівка Бродівського району на Львівщині. Село у своєму роді унікальне — створене, як-то кажуть, у чистому полі австрійським військовим відставником польського походження Комаровським за його особистим планом. Село ще й досі зберігає цей задум в архітектурі — Т-подібне розміщення вулиць, на перетині майдан, дуже широкий як для села бульвар, обсаджений липами і плодовими деревами, однотипні охайні хатинки, збудовані фасадами до вулиці, далі — господарські будівлі, колодязь, садок, пасіка і присадибний город. Подібних за плануванням сіл ви не знайдете більше ніде. Старожили стверджують, що для заселення новостворюваного села цей відставник запросив чехів із передгір’я Білих Карпат. Служба в австро-угорському війську дала йому змогу детально познайомитися з традиціями, життям і звичаями чехів. Йому імпонувала дисципліна, ретельність і згуртованість тамтешнього люду.
Чехи принесли на нові землі не лише свої традиції чи культуру землеробства, вони принесли небачену протестантську релігію — євангелізм. Це спершу дивувало й насторожувало місцевий люд. Але якось швидко притерлися, зжилися й навчилися поважати один одного. Чимало українців і поляків пристали до нової релігійної громади, бо їм імпонували високі моральні цінності, твердість у вірі і тверезий, чесний спосіб життя. Де і коли родина українців Сидорчуків долучилася до цієї євангелістської громади, зараз уже важко встановити. Народжений 1924 року Богдан ріс у щоденній хліборобській праці, хоча й був час для навчання, відвідування богослужінь і звичних дитячо-юнацьких забав. Перші «совіти» 1939 року лише дивували місцевих заможних селян обмотками, нестримним бажанням їсти, цілковитою замкнутістю й «фабриками, що виробляють цитрини». Як розповідають, одна зі старших жіночок відчула, що червоноармійці і їхні командири дещо нещирі, коли розповідають про принади «колгоспної України», і запитала: «А ровери (діал. — велосипеди) у вас є?». На це непрохані гості наперебій відповідали: «Да, єсть, матушка, фабрікі дєлают». Тоді хитра бабуся ще запитала: «А помаранчі у вас є?», а відповідь «І ето, помаранчі, єсть, фабрікі дєлают» переконала: вони таки брешуть. Богдан, уже доволі розсудливий юнак, також уважно придивлявся до цих воїнів Країни Рад.
А вже через декілька років, коли 1944-го фронт відгримів страшним Бродівським котлом, він уже сам став червоноармійцем. Польові військкомати на Галичині діяли за принципом «усі чоловіки — у військо». Уже наступного дня в руках — карабін, на ногах — кирзові чоботи й завдання для вартового — охороняти колодязь із водою. Щоб не чинити всупереч вірі, просився будь-куди, лиш би не тримати зброю в руках. Насправді на війні є чимало місць, де задіюють і таких «відмовників». Але для партійного режиму важливо придушити саму волю людини. Відмова воювати, та ще уродженцем «бандерівського» краю, віруючого якоїсь «не нашої» церкви — вирок польового трибуналу оголосили швидко і без особливого пафосу. Все як на конвеєрі: дія, стаття, «ізмєна Родіни» і присуд — розстріл. Чекати на виконання — добу, до наступного світанку. Та, напевно, була почута Богданова молитва. Вусатий кремлівський тиран, налякавшись великими втратами на фронті та в тилу, заборонив розстрілювати працездатних, що не вчинили прямої зради. Двадцять п’ять років таборів — все ж таки альтернатива смерті. Пізніше ще одне везіння — заміна терміну на дванадцять років. Із табором теж «пощастило». Не Магадан чи Воркута, а станція Суха Безводна на Харківщині.
Табір виявився жорстоким і нелюдським. Щоденна валка лісу, мінімальне харчування, знущання охорони, протистояння кримінальним злочинцям... Але Богдан пригадує і світлі дні тих критичних для життя часів. Це перші зустрічі з одновірцями, дружба з людьми із різних куточків Радянського Союзу. Це тепер ми знаємо увесь світ, а тоді географія людських знань була значно вужчою. Чи не вперше в житті в таборі познайомився із грузинами, естонцями, латишами. Їхня віра і взаємна підтримка йому запам’яталася назавжди. Розповідав, яке це було везіння — вполювати будь-яку тваринку для харчування. Яким смачним був їжак, спечений напередодні одного з Великоднів. Майже два десятки мужчин відчули тоді радість спільного пасхального частування, отримавши дещицю крихітного звірка, запеченого в болоті.
Табір виявився суворою школою. Чого тільки не вмів пізніше дядько Богдан — шити, готувати, тесати і столярувати, будувати й кувати. А головне — умів із людьми розмовляти. А ще — умів жити! Коли в таборі вже було нестерпно, розповідав, що в молитві просив Бога вберегти від розпачу. Як виявилося, високий, статний молодий чоловік досяг ваги 36 кілограмів. Це навіть для виправного табору було межею виживання. Табірний лазарет, нетривале «лікування». Але після шести років настало несподіване звільнення. Набравшись сил, повернувся до Комарівки.
А Комарівка вже була радянською, колгоспною. Ворог народу, зек, євангеліст... Що ще могло бути гіршим для тогочасної влади? Однак односельці сприймали все дещо по-іншому. Одружився, вивчився на механізатора, завів пасіку, садок, упорядкував обійстя. Напевно, якби не табірне минуле й не причетність до євангелістів, не минути би Богданові президій, нагород і слави. Але, по-перше, це ніколи не вабило його, а по-друге — не шукав він собі слави чи похвали. Не лише брати по вірі, а всі жителі околишніх сіл він вважали його моральним авторитетом. Казали про нього трактористи: «Наш генерал».
Доля звела мене із колишнім священиком греко-католицької церкви Комарівки о. Мирославом Ковальчуком. Він приємно здивувався нашим родинним зв’язкам із Богданом Сидорчуком і розповідав не одну історію про те, як дядько проявляв свій авторитет чи знання з користю для громади. Каже, що хоч і був представником іншої церкви, не раз указував парафіянам як на зразок саме на Богдана Сидорчука.
Особлива риса нашого покійного родича — надзвичайна терплячість, повага до інших. Він дуже любив вислухати когось, а пораду давав завжди коротко, усміхаючись і додаючи «любий мій» або «послухай, дорогенький». Напевно, він не знав Махатми Ганді і його принципів, але насправді інтуїтивно відчув, що таке ненасилля, сила переконання і спільний чин.
Уже на пенсії Богдан Сидорчук цілком віддав себе церкві, родині і бджолам. Стільки меду, як на його пасіці, не було ні в кого. Але дуже скоро ці запаси танули. Бо всім гостинцем був 3-літровий бутель меду. Неперевершений смак груш, що росли в його садку, знали всі хлопчики села, причому зовсім не крадучи нічого. Скажу від себе: його приїзд до нас завжди був подією. Декілька разів відвідував пекельне місце свого ув’язнення, домагався, разом із соратниками, установлення там пам’ятного знаку. Як образно сказав хтось на прощанні з покійним, із його смертю погас вогонь великої любові і відданості Богу.
