Як і всі столиці, які себе шанують, Відень намагається задовольняти культурні потреби не лише своїх мешканців-австрійців, але й гостей. Із таким завданням він справляється успішно, хоч усе це, звісно, коштує грошей. Утім, як казав австрійський сатирик Карл Краус, щось справді цікаве в житті людина може побачити безкоштовно. У цьому сенсі нещодавно пощастило й мені...
Але все по-порядку. Серед чеченських біженців на Заході опинився без матері, батька й документів дванадцятирічний Адам — хлопчина з більш ніж складним для свого віку характером. Щоб Адам зміг повернутися з Відня до батьків у Грозний, мені довелося з ним завітати до консульства Російської Федерації.
У робочому приміщенні російського представництва, саме там, де люди стоять біля віконець за візами, чи то на прохання згори, чи то з ініціативи знизу, співробітники консульства влаштували фотовиставку під великим написом англійською: «Грузинський геноцид у Південній Осетії». На фото — палаючі будинки, біженці, зруйнований Цхінвалі...
Я став у чергу біля одного з потрібних мені віконець, але одним оком наглядав за пустуном Адамом, який ні на хвилину не приходив у стан спокою. По дорозі в консульство, у трамваї, він, наприклад, уже поставив мене у скрутне становище. Коли біля Адама почала опускатися в крісло пані у світло-рожевій куртці, мій підопічний, не відриваючи погляду від вікна, вийняв із рота жуйку й умить підклав її жінці. На щастя, вона відразу нічого не помітила, а ми зійшли на наступній зупинці.
Доки я стояв біля віконця, Адам узяв зі столика для відвідувачів журнал «Відень по-російськи», хоча читати російською він не вмів, оскільки у школі вчився лише тут і тому говорив німецькою. Потім, викликавши роздратування охоронця, який біля входу на прохідній чомусь відібрав у нас мобільні телефони, мій підопічний почав навпомацки цікавитися будовою кондиціонера. Зрештою, мене попросили «приглянути за хлопцем». Я, звичайно, намагався наглядати, і коли за кілька хвилин Адам, утупившись у фотовиставку, почав розглядати «грузинський геноцид», на всяк випадок забрав у нього ручку, якою він уже намагався малювати нехороші картинки на оббивці сидіння у трамваї. Хлопчина проти цієї моєї реквізиції ніяк не заперечував. А хвилин п’ять потому, після безмовного споглядання фотографій, він підійшов до мене і спитав: «A ці фотографії — це Чечня?...» Ось узяти б, та й послати хлопця з цим питанням до охоронця чи навіть до самого консула. Але я — невиправний учень Макаренка — не наважився. А дарма...
