У нашому повсякденному житті шансон (у перекладі з французької — пісня; французькі шансоньє виступають на вулицях, у барах, де переважно співають народні романси, романтичні замальовки, побутові пісні, але аж ніяк не блатні, як це звучить з наших FM-станцій) з’явився порівняно недавно — після розпаду СРСР. І, як не дивно, його відразу привласнили собі безголосі виконавці блатних пісень, корегуючи репертуар у своєму стилі. Сьогодні у ньому — пісні про ментів, про романтику тюремного життя, про куполи й масті, про кілерів і любителів наркотиків. За короткий час він витіснив із ринку класичні романси, бардівські пісні, які мають безпосереднє відношення до справжнього шансону. В тому числі й україномовний шансон, який теж нічого спільного не має із тюремною тематикою.
Чому ж так трапилося, що нині на це пісенне сміття є попит? Адже у маршрутках, парках, навіть на ринках, а влітку на пляжах, де колись звучав «Малиновий дзвін» Миколи Гнатюка, сьогодні лунають пісні про Мурку, братанів із Колими та «малину» з тюремного саду.
— Все залежить від культури виховання, від загальної культури. В тому числі й музичної, — пояснює феномен засилля блатних пісень один із викладачів Національної музичної академії. — Хто у нас займається на рівні суспільства публічним музичним вихованням людей, в тому числі підростаючого покоління? Окремі передачі є на українському радіо, зокрема, на радіоканалі «Культура», і все. Тобто у нас дуже низька культура радіоефіру, у якому безперешкодно господарюють засновники комерційних радіоканалів і ті, хто там працюють. А це здебільшого вихованці не музичних закладів, а «вуличних консерваторій», як вони самі себе називають. І якщо телеефір час від часу ще моніторять — Національна рада з питань телебачення і радіо та Національна експертна комісія з питань захисту суспільної моралі, то до прослуховування репертуару радіоканалів, особливо комерційних, у них найчастіше руки не доходять.
Ось і виходить, що в країні, відомій у світі своїм пісенним фольклором, своїми неперевершеними ліричними мелодіями, унікальними голосами співаків, — кожний третій із задоволенням слухає цей пісенний сурогат. Слухає в маршрутках, у власних автомобілях, у парках, на дачах, у кафе та різного роду «забігайлівках». Я не хочу, щоб діти й онуки наші слухали цей пісенний примітив, який нічого спільного немає з культурою слова й музики. Залишилося лише цей жаргон ще запровадити в колискові пісні... Треба щось робити! Може, заборонити сучасний шансон? Та до заборон у нашій країні вже вдавалися, й не один раз. Тим більше, у пісенному мистецтві. Багато хто пам’ятає, як у 60-ті й 70-ті роки ідеологи комуністичної моралі забороняли бардівські пісні Висоцького, Галича, Окуджави. Ні, хворобу треба лікувати, а не заганяти заборонами всередину. Але як лікувати? Адже мова йде про суспільство, душа якого від такої музики не просто дерев’яніє, а деградує.
То хто ж насправді замовляє музику?
Ні державним, ні громадським структурам, а тим більше Міністерству культури і туризму, не до шансону. Їм би з іншими проблемами впоратись як слід. Але хто справді стоїть на сторожі музичної культури в країні, як записано у статутах різних асоціацій, спілок і союзів, в тому числі національних; хто дбає про інтереси національного пісенного мистецтва, його розвиток і захист від різного ширпотребу? Запитання риторичні. І поки різні музичні асоціації та спілки показують пальцями один на одного, їхню ініціативу перехоплюють ті, хто не просто замовляє, а пробиває, нав’язує свою музику. І серед них — Асоціація блатного романсу. Виявляється, є така на Донбасі! І не просто є, а має свої потужні важелі впливу. Бо, наприклад, коли місцеві оцінювачі класичного російського романсу висловилися свого часу за заборону шансону із «блатною начинкою», як вони писали, ця сама Асоціація не просто стала на диби й розчепірила пальці, а підняла такий шум на рівні впливових керівних осіб, що питання негайно зняли з порядку денного й закрили.
Більше того, цінителі та популяризатори донбаського шансону пояснили, що із його забороною «уйдет целый пласт культуры». Саме культури. Якої культури, чиєї? Адже це — творчість і стихія низів суспільства: люмпенів, наркоманів, злочинців, алкоголіків. Тому, на мою думку, старий або новий законопроект тут не був би зайвим. Бо це не масове музичне мистецтво і тим більше не його гілка і не «пласт». Хай усі любителі слухають свою «малину» на власних вечірках або в навушниках, танцюють під мелодію, яка дорога й мила їхньому серцю й душі. А масові та громадські місця, в тому числі широкий ефірний простір, нехай залишають для справжньої ліричної пісні, класичного й народного романсу, душевних інструментальних мелодій, для того, що ми надбали за багато століть та зберегли і що примножили за останні десятки років, того, що складає музичний інтелект нації.
