Про голодомор 1932—1933 рр. — геноцид українського народу — написано, розказано чимало. Про трагічні події тих років свідчать очевидці. Одним із них є я, уродженець с. Нижній Куркулак Токмацького району Запорізької області. За свої порівняно не малі роки я сповна відчув усе пекло будівництва комунізму. Вважаю, що першим етапом геноциду українського народу було розкуркулення. Під «червону мітлу» потрапляли не лише «міцні» господарі, але й середняки й навіть бідняки. При розкуркуленні відбиралося все нерухоме й рухоме майно, аж до носильного одягу, і речей.
У мого дідуся Івана Гарькавого було шість синів, які мали свої родини, хати, наділи землі та жили окремо. Усі вони були розкуркулені.
Наше село Нижній Курлак було порівняно великим: близько 300 дворів. Посередині села стояла велика красива церква і школа. Практично всі мешканці вважалися середняками, бо землі наші — суцільні чорноземи. У краї ніколи не було кріпацтва і кріпосництва.
Наша родина з вiсьмох осіб, з них — п’ятеро неповнолітніх дітей (молодшому 2,5 року), як і всі в окрузі, мала своє господарство. У мого батька Матвія Івановича було п’ять братів. Жили дружно, допомагаючи один одному, працюючи родинами. Джерелом нашого відносного благополуччя була земля. Навіть я, малюк, був у постійній роботі: чистив кукурудзу; вибивав насіння з соняшника; їздив із батьком орати, коли батько йшов за плугом, я верхи на коні спрямовував його по борозні. Мої батьки вміли робити все: орати й сіяти, вести господарство... Батько був ковалем і теслярем, столяром і пасічником. За своє життя я не бачив, коли мої батьки лягали спати і коли вставали, і не знаю, чи відпочивали взагалі.
Невблаганно наближалися роки розкуркулення. Мого діда Івана Гарькавого комісія з розкуркулення примусила запрягти коней в гарбу і, хто в чому був одягнутий, вивезли за декілька кілометрів від села в степ Гуляйполе, де водилися лише ховрахи. Потім привезли ще декілька родин і сказали: тепер ви житимете тут, а ми подивимося, як будете господарювати. У них нічого не було, рили землянки, пухнули й поступово вмирали.
За лінією матері мою бабусю Шкарупило з родиною 1931 року в ніч під Різдво вивезли на санках за село в поле й викинули в сніг, у тому числі чотирьох дітей. Щоб уникнути розкуркулення, мої батьки, як і багато хто з наших односельчан, вступили до колгоспу, здавши в нього всю живність із двору і сільгоспінвентар. Але це нас не врятувало. У серпні 1930 року до нас у хату прийшла комісія з сільради й поставила ультиматум: година на збори й піти з села, як мінімум, за 25 кілометрів. Батько став прохати дозволи пожити у брата Олександра до повернення матері, яка в цей час перебувала в районній лікарні на операції. Але активісти були невблаганні й вигнали нас із хати, не дозволивши взяти навіть теплий одяг. З мене, третьокласника, зняли нову шапку, куплену батьками до школи. Цей випадок я запам’ятав на все життя. Ми пішли в німецьке селище Пришиб, що приблизно в 12 кілометрах від нашого дому, а потім поневірялися і в інших місцях.
«Влада» все одно не давала нам спокою ніде: вночі вдиралися в хати через вибиті ними вікна і щось все шукали. Жорстокість і форми розкуркулення, які застосовувалися до нас і наших родичів — інакше як геноцидом не назвеш.
У червні 1931 року арештували нашого батька, як виявилося для того, щоб він не втік, бо нас готували до висилки, про що сказали мамі в ДПУ м. Токмака. А в цей час голови сільрад змагалися в тому, хто більше розкуркулить родин. Розкуркулення відбувалося повсюдно на всій Україні, результатом чого була ліквідація, точніше знищення середнього шару селянства — основного виробника хліба та сільгосппродукції в Україні. Масове розкуркулення та примусова колективізація і були прологом Голодомору — геноциду українського народу.
Виселення нашої родини та ще двох родин із нашого села відбулося. У товарняк нас заганяли, як худобу, і кожен вагон був битком набитий. Через днів двадцять состав прибув до міста Нижній Тагіл Сверловської області. Нас розвантажили в лісі, приблизно в п’яти кілометрах від межі міста. Розмістили у величезному бараці, зліпленому з якихось глиняно- тирсових плит, усередині, вздовж стін стояли дерев’яні тапчани, а посередині — довжелезний стіл і пічка-буржуйка. Наше поселення називалося спецселище Втора площадка. Населення в селищі було інтернаціональним: українці, німці, болгари. Командував «парадом» комендант- дпушник, він же начальник комендатури. Виходити за межі спецселища заборонялося: за порушення саджали до ізолятора-каталажки на декілька діб.
Висилка нашої родини за межі України хоча й була величезною трагедією, але саме це й урятувало наше життя. Усі п’ятеро батьківських братів і їхні родини, а також усі інші наші родичі, залишившись на Україні, померли або від голоду або винищені у в’язницях.
На цьому я міг би закінчити свого листа, але я його продовжу тому, що комуністи характеризували куркулів як шкідників і ворогів народу. На прикладі нашої родини та життя спецселища Втора площадка та інших поселень «куркулів» хочу показати, що твердження комуністів — брехня. Наші батьки, як і всі інші переселенці разом із ув’язненими з табору за назвою «Военный городок», були основною робочою силою на будівництві Новотагильського металургійного комбінату. Початок будівництва — 1931 рік, на порожньому місці. Під час вітчизняної війни завод уже давав близько 30% всієї броні, яка йшла на виробництво танків. Друге спецселище, яке створене трохи пізніше за нашу Втору площадку з розкуркулених донських козаків Краснодарського краю, спільно з ув’язненими табору за назвою «Красный бор», були основною робочою силою на будівництві найбільшого в Європі уральського вагонобудівного заводу — УВЗ або просто «Вагонки». Початок його будівництва — 1932 рік у лісі в болотистій місцевості, приблизно в 12 км від межі міста Новий Тагіл. На початок 1941 року завод уже виробляв порядку 60-ти великовантажних вагонів на добу. Ці заводи потім стали називатися гордістю радянської індустрії, а там працювали «куркулі». Щоправда, ніхто ніде не писав про те, чиїми руками й за яких умов їх було збудовано і скільки народу полягло на цій каторзі...
1947 року мої батьки були звільнені від табірного спецпоселення. 16 років перебували під п’ятою ДПУ та МВС. За що?! За свою працю й чесне життя. З нашої родини з вiсьмох осіб уже давно в живих, окрім мене, нікого не залишилося.
23 травня 2000 року за моєю заявою згідно з Законом про реабілітації жертв репресій на Україні я комісією Токмацької райради був реабілітований. Я, учасник ВВВ, за все своє вже не коротке життя не переступав порогу міліції, а за 65-річний трудовий стаж мав нагороди і абсолютно не мав ніяких зауважень. Так чому 70 років був затаврованим, як людина другого ґатунку. Очевидно, лише тому, що народився в країні, яка не мала своєї незалежності, в якій володарювали комуністи.
За відібране при розкуркуленні нерухоме та рухоме майно мені видали компенсацію в сумі 112 гривень 50 копійок — менше вартості собачої будки. Так хіба й це не знущання? У які б інстанції я не звертався — захисту не отримав. Німці, спадкоємці фашистської Німеччини, щодо східних робітників вчинили набагато краще, людяніше, ніж наша влада.
Кажуть, що за межею смертельного кола є пекло та геєна вогненна. Якщо я туди потраплю, то вони для мене вже не страшні — я сповна пройшов стажування земного комуністичного пекла і геєни вогненної, і там, за межею, гадаю буде легше.
Таке, напевно, пройшли якщо не всі, то майже всі розкуркулені та інші репресовані. За час радянської влади комуністи знищили й замучили свого народу й, особливо, українців більше, ніж татаро-монгольська навала й фашистська Німеччина разом узяті.
Багато хто говорить, що лиходійства комуністів не повинні залишитися безкарними і що для цього потрібно організувати міжнародний суд. Говорять — і все. А, тим часом, комуністи засідають у Верховній Раді. Їх дружно підтримує Партія регіонів із її лідером Януковичем. Доки це триватиме? Доволі відомий Карл Маркс писав, що татаро-монгольське ярмо не лише пригноблювало, але висушувало і саму душу народу. З часу падіння Києва 1240 року від татаро-монголів ось уже майже 760 років хто тільки не пригноблював, не висушував і не проливав кров українського народу. Тільки близько 350 років Україна перебувала під владою Росії, від якої досі не може звільнитися. Так невже весь цей багатовіковий гніт повністю висушив душу й розум українського народу? Ні! «Помаранчевий» Майдан Свободи 2004 року показав, що душа, розум і дух свободи в українського народу є! «Ще не вмерла Україна!»
Так нехай же дні пам’яті жертв геноциду 1932—1933 рр. українського народу стануть могутнім імпульсом організації міжнародного суду над історичним викиднем — комуністичною владою в Україні, творцем геноциду.
Геноцид народу ніде й ніколи не повинен повториться. Ніде й ніколи!
