Причина цієї страшної хвороби, на щастя, виліковної — в суперечливих законах. Надміру великий чиновницький апарат, як правило, корумпований, трактує і виконує ці погані закони по-своєму. Та якби країна жила за «автопілотом» ринкових законів, то це ще було б півбіди. В Україні надміру «держави», тобто ручного управління чиновників в економіці, тому «його величність хабар», викоханий цими обставинами, є мастилом для змащення цього страхітливого механізму. Отже, по-перше, потрібно нарешті розпочати адміністративну реформу, прибрати дублюючі органи, спецмонополії по наданню ідентичних послуг перетворити в конкуруючі компанії, тобто створити ринок — легальний і відкритий. По-друге, — продумані до найменших дрібниць закони. По- третє — обов'язки чиновників чітко розписати, як інструкцію по експлуатації приладу, правильність, відповідність стандартам котрого на виробництві визначає відділ наукової стандартизації, для якого Бог тільки ГОСТ і ОСТ. Отже, за таким принципом повинні діяти контролюючі, наглядові органи, над невеликою, зреформованою чиновницькою владою.
Життя моє протікало осторонь перехресть з могутніми чиновниками. Ми завжди покладалися на свій розум, руки — раніше не було важко вступити до технічного вузу. Головне — вчитись, працювати щоденно, наполегливо, адже без цього — ніякі хабарі не допоможуть. Пригадую, в нашу групу на третьому курсі прийшов син директора одного з наймогутніших заводів країни. Він розраховував на батьківські зв'язки, то й мандрував кожний семестр з однієї групи до іншої. І кожного разу він обов'язково потрапляв на викладача, для якого єдина валюта — це знання. І тоді не допомогала навіть залежність факульта від заводських госптем (співпраця викладачів з технологами чи конструкторами підприємства). От і в нас він не зміг пройти професора Столова, що народився ще минулого століття, для якого перевага понять честі, гідності, сили знань над усякими меркантильними речами була незаперечною істиною. Це зараз можна торгувати на базарі, а потім за доляри купувати курсові, та «задовільно» чи «добре» на екзамені. Моя сусідка, вихователька дитсадка, коли чує чи читає про такі речі, здіймаючи руки, волаючи «Боже, де ми живемо, за якими законами?!.».
Дефіцит послуг чи товарів спонукав до намагання одержати за хабар необхідне. Пригадую, на початку 80–х років нас, шестеро співробітників, відправили у відрядження до Москви, де було дуже непросто влаштуватись до готелю. Отож, бувалі раділи придбати «Київські торти», мовляв, цей хабар стане у пригоді. З великими труднощами і переплатою купили їх, але в Москві вони не стали у пригоді, бо це було несолідно для столичного чиновника. Та головне, що в дефіциті були місця в дешевих готелях, а в нових, «олімпійських», де найдешевші номери коштували 5 крб., можна було оселитись, що ми й зробили, махнувши рукою на дорожнечу. Розпакували свої нехитрі пожитки в номері готелю на Ленінському проспекті. Облаштований був він непогано, навіть оригінально: по периметру кімнати стіни були оббиті благородним деревом. Помилувавшись вечірньою Москвою, ми повернулися до готелю з наміром відпочити. Вмикаємо світло і (о жах!) з-під отієї дерев'яної обшивки вилізло навіть не сотні, а тисячі тарганів різного калібру. Привели чергову по готелю, посипала вона їх якимось білим порошком. Вони, таргани, стали білими, але такі ж ж спритні.. Що робити? Виявилось, що й у наших співробітників, що оселилися по сусідству, схожі проблеми. Спати було ризиковано – вирішили ніч провести, граючи в карти. Так і зробили, а щоб гра була не така нудна, то придумали: хто програє – їсть «Київський торт» (привезли з собою десять штук). До ранку «хабар» так набрид усім, що запам'ятався на все життя.
Отже, в міру зникання дефіциту в сфері послуг, товарів, в міру наближення нашого суспільства до цивілізованих форм конкуренції, яка сприятиме насиченню ринку, не будемо сором'язливо тикати хабар за послугу чи товар, а спокійно, гідно оплачувати належні.
