Сучасний світ характеризується високою швидкістю руху. Те, що колись займало місяці або роки, сьогодні відбувається протягом днів або навіть і годин. Час та відстань синегруються в єдину матерію. Тільки думки та способи мислення для своєї зміни потребують роки.
Зміна парадигми мислення ніколи не відбувається швидко. Це є поступовий, довгий та складний процес, що потребує значних матеріальних та ментальних зусиль. І що найцікавіше, час сам по собі на цей процес не має ключового впливу. Тобто сказати, що зміна парадигми мислення відбудеться автоматично виключно тому, що минуло вже немало часу, не можна. Звичайно, час впливатиме позитивно, але він не є визначальним. Та сама логіка стосується і зміни поколінь: за інших рівних умов наступне покоління буде думати так само, як і попереднє. Іншими словами та категоріями, але глибинна суть та філософія від того не змінюватиметься. Крім того, зміна парадигми мислення відбувається одночасно на двох рівнях: індивідуальному та колективному. Обидва рівні тісно взаємопов’язані, а процес зміни відбувається на кожному з них одночасно, взаємно зумовлено. Це означає, що без зміни особистої парадигми масова змінюватись не буде також, але й навпаки: без зміни масової не буде зміниться особиста.
До чого ж тут наведені ці розлогі філософські концепції? Поясню. За місцем основної роботи автору доводиться часто спілкуватись зі студентсько-аспірантською молоддю. Власне в результаті цього спілкування і виникли думки, викладені в даній статті. Основні тези можна звести до наступних пунктів.
* Маргіналізація та радикалізація «зовсім молодих» (16—20 років).
* Бюрократизація та формалізація молодіжних процесів та ініціатив.
* Дуже низький рівень особистої ініціативи.
* Низька зацікавленість суспільно-політичними процесами.
До цього переліку я би додав ще достатньо низьке бажання до власне здобуття знань та освіченості як такої та ставлення до освіти не як до базису для майбутньої професії — джерела прибутку, а як до формального процесу, в результаті якого треба отримати «корочку». Зосереджуватися на даному аспекті тут не будемо, адже це питання більше психологічного та психосоціального характеру.
Питання радикалізації молоді в Україні на часі вже достатньо давно. Сучасна українська молодь стає дедалі більш радикалізованою та маргіналізованою. Причин цьому є багато, але однією з основних, на мій погляд, є відсутність фактичних нерадикальних форм політичної участі. Зіпсовані «ліфти». Національно-демократичні партії та об’єднання втратили довіру населення, розчарували й молодь, яка їх активно підтримувала. Велика кількість громадських організацій, які часто є «формами без змісту», також не змогли долучитися до процесу утилізації «молодіжного запалу» та енергії. Саме тому найактивніший молодіжний контингент попадає до лав псевдоідеологічних крайніх партій.
Автор недавно був гостем на одному круглому столі та мав нагоду поспостерігати за парадигмами мислення студентсько-аспірантської молоді одного поважного львівського вишу. Навіть не беручи до уваги деяку «зрежисованість» заходу, де кожен із виступаючих мав свою заздалегідь гарно наготовану доповідь (хоча формат був покликаний живити вільну дискусію, а не партійні збори), учасники заходу так і не оживилися за дві з лишком години. Прісні доповіді, прісні цифри, приземлені розмови про те, хто, що і з ким не поділив, хто кого захопив і т.д. Так і хотілось додати: «Захопив і... не поділився». Так за цей час і не було висловлено жодної живої думки, жодної нової ідеї, не видно було блиску в очах та бажання змінювати світ на краще. Але багато говорилось розумних слів про «інституції», «фінансування», «розвиток та імплементацію» та «громадянське суспільство». Навіть відверто запальні висловлювання головного гостя заходу так і не знайшли відгуку в очах та думках присутніх. Масовка зібралася, кожен відчитав свою роль — і всі пішли на фуршет, щоби згодом зібратись і провести ще один круглий стіл, конференцію, нараду або навіть «вселенський з’їзд».
Можна сказати, що автор цинік. І певна правда в тому дійсно буде. Але без особистої ініціативи, без віри в свою справу нічого в Україні побудувати не вийде. А коли саме те «майбутнє нації» має на меті використати популярну на даний час тему громадянського суспільства лише для того, щоби заробити собі якихось «балів», то нема в нас майбутнього.
Час іде, покоління змінюються, а парадигми мислення залишаються тими самими. Сучасна молодь ніколи не була на партійних зборах часів СРСР, але навчилася наслідувати та використовувати їхні принципи. В часи глобалізації та революцій, що відбуваються в інтернеті, наша молодь думає про офіс, крісло та слово «директор» на візитці. В той час, коли одна людина може змінити весь світ, наша молодь плює на навчання та пробує «домовитися» щодо оцінки.
Чи є вихід з цієї ситуації? Звичайно, що є. Треба на всіх рівнях змінювати парадигми мислення, переходити на нові принципи побудови суспільних позицій. Цей процес має охоплювати і молодь, і старше покоління, і в жодному разі не бути черговою «формою без змісту». Важко змусити сучасних студентів до ініціативності та зацікавити їх чимось, але в цьому і має полягати фокус місії кожного громадського діяча або просто кожної небайдужої людини. Варто нарешті змістити акценти із загальнополітичних питань, які тільки маргіналізують молодь, до питань професіоналізму та особистого лідерства, досягнень та освіченості. Саме тому варто шукати нові змістові форми для спільного продукування нових ідей та змістів.
