Ми продовжуємо публікувати анкету «Дня» до четвертої річниці помаранчевої революції, яку запропонували заповнити своїм читачам. Пропонуємо вашій увазі відповіді на наші запитання, які вже надійшли до редакції
1. Цього року ми відзначаємо четверту річницю Майдану — феномена української «толерантності на морозі». За цей час постаті політиків, яких привела до влади помаранчева революція, значно деградували. Проте хіба непрофесіоналізм політиків закреслює всі здобутки українців? Чи розрізняєте ви ідеї, що були проголошені на Майдані, та їхніх, можливо, не надто компетентних виконавців? Чи відчували ви різницю між цими поняттями під час подій помаранчевої революції?
2. Чи змінилася за цей час ваша оцінка подій на «Майдані» чотирирічної давності? Якщо змінилася, то як?
3. Які «рецепти» ви можете запропонувати країні, переосмислюючи попередній революційний і державотворчий досвід?
4. Часто серед завоювань Майдану називають свободу слова. Як ви її оцінюєте: плюси і мінуси. Чи задовольняє вас її якість?
1. Ідеї, які було проголошено на Майдані, визрівали з початку виголошення незалежності України. Коли я 1991-го могла вибирати з 18 претендентів у ВР ще й президента, а в 1999-му наш вибір зѓвалтували, коли у новому паспорті викреслили національність. А як назвати все те, що відбувалося з ваучерами, з незаконним нахабним привласненням держмайна і маленькою часткою реального майна у вигляді загальних допоміжних приміщень при приватизації своїх помешкань (яке у свій час, до революції, вже було куплене, але націоналізовано після революції 1917 р.)? Різке падіння культури, яке позначилося на можливостях багатьох сімей, і, як результат, — переорієнтація цінностей, які вже в III скликанні ВР демонстрували ті, хто ховався за депутатською недоторканністю, уникаючи покарання, натомість відзначаючись хамством, агресивністю і неосвіченістю.
У той час діти перед моїми очима замість школи і навчання за «зелененькі» мили на вулицях машини, витрачаючи дорогоцінний час на заробітки, а позашкільні заклади, книгарні, кінотеатри, медичні установи швидко скуповувалися тими, хто завжди у складні часи вигравав, — мародерами державного масштабу. Знову спрацювали граблі 17—28-х років минулого століття: шарикови почали відігравати роль щонайважливішого потягу в нашій країні. Я не маю «холодного розуму», але трохи знаюся на людській психології: все ж таки мене виховували інтелігентні батьки, дідусь і бабуся; з класиками літератури знайома з дитинства по сцені, кінематографу і в житті. Ейфорії не було: підтримувала Буковину, як і багато киян, приносила все, що було потрібно. Безумовно, були надія, піднесення. Ніколи: ні до, ні після я не відчувала на Хрещатику такого вільного дихання. Чесно кажучи, для мене Хрещатик не є головною вулицею (особливо зараз) і не був ніколи. Це було козячим болотом і, в якомусь сенсі, воно таким і залишилося. Володимирська і бульвар Шевченка (Брест-Литовський проспект) — ось дві центральні осі, які відповідають столичному статусу (які В. Беретті, головний архітектор, і мав намір зробити головними у Києві ще у ХІХ ст.). Саме руки й голови, які так ревно взялися за «благоустрій Хрещатика» і міста (Бабушкін, Омельченко, які зовсім не є киянами), також підштовхнули до збурення людей, бо були яскравими прикладами згубних тенденцій забудови і нехтування історичними пам’ятками майже у всіх містах України.
Особисто я не сприймала ці лозунги серйозно. Для мене було приємним відкриттям згуртованість людей, які звідусіль приїжджали, згуртованість киян і організацій, які підтримували приїжджих, об’єднання конфесій.
2. Знання людей не може давати прямолінійних відповідей. Це знання, особливо все те, що передувало Майдану, філософськи налаштовує на сприйняття будь-яких подій. Невже не зрозуміло, що недоосвічені, недо... не зможуть витримати таких моральних навантажень і сподівань тисяч і мільйонів людей?
Якщо Кучма, учень радянської системи та військової галузі, адміністратор одного з найвідоміших об’єктів в Союзі, лише у свої 60 років сказав, що він «тільки вчиться бути президентом», то що говорити про хай і успішного чиновника-бізнесмена-банкіра (про якого незабутній мудрий Гетьман говорив, що «він далеко піде...»), який не витримав першого ж випробування, коли на Майдані скандували не «Ющенко» в день інавгурації, а «Юля»? Все! Для мене зрозумілі від початку його взаємини з п. Тимошенко, яка, на мій погляд, на голову вище чоловіка, що «шляхетно» цькує жінку.
Отже, моя оцінка подій на Майдані не змінилася: як і раніше (мені зараз 66), я знаю, що дитину за 18 років до кінця не сформуєш, хоча добрий стрижень, в т. ч. і генетичний, повинен бути. Її виховуєш (і себе разом з нею) усе життя, пізнаєш разом з нею, бо світ змінюється! А повернути світогляд цілої країни, який диктаторськи насаджувався 300 років, на 180° за 18 років?!
3. Поступово (це зрозуміли всі, бо в нас люди не дуже) треба налагоджувати життя з Богом (не тільки на вустах і на людях). Про це багато говорили в радіопередачах «Ранковий гість», «Відверто і вголос» та в багатьох газетних виданнях.
Потрібно міняти систему виборів; усвідомлювати першочерговість підтримки науки та культури, розвивати національне виробництво і аграрний сектор — тобто навчитися вчитись якісно, реалізовувати себе і свої здібності на благо близьких і ближніх, сумлінно виконувати свій обов’язок перед Батьківщиною, нарешті — будувати свою державу.
4. Беззаперечно, свобода слова є однією з найголовніших цінностей і завоювань Майдану. Та якість її, звісно, не задовольняє. Я не вважаю, що це стосується лише ЗМІ. Духовне розкріпачення має глибоку сутність. Воно впливає на повну реалізацію людини як індивідуума. Потрібно навчити людей цінувати правду і її носіїв; відокремлювати брехню від демагогії словесної, підвищувати культуру співвітчизників, не зациклюючись на грошових еквівалентах. Не зрозумівши, не плекаючи того найкращого, що було за 75 років, що за плечима України, не вибачившись за все скоєне, що обезкровлювало нашу Україну, не працюючи над своєю душею «і вдень і вночі», наші керманичі вже нагадують отого Данилка, перевдягнутого в іншу, більш яскраву одежу зі сріблястою зіркою на голові, не розуміючи, що це класна сатира на них самих; ноги працюють, тіло гойдається і нагадує того ж Шарикова, якого водять на повідку. Майдан залучив до відкритої праці мізки багатьох — як молодих, так і поважного віку людей. Він залучив до співробітництва зі ЗМІ, радіо- і телепрограмами тисячі співгромадян, примушуючи владу швидше реагувати і надавати відповіді на їхні запити. Налагоджується зворотний зв’язок. І хоча він далеко не завжди влаштовує запити громадян, все ж, хоч і поволі, та цей заіржавілий механізм зрушив з місця і набирає обертів. Молодь підростає!
1. У 2004 році всі сподівалися, що країна перейде від радянського (російського) шляху розвитку до європейського, цивілізованого. Некомпетентність, а головне — нерішучість звели нанівець всі надії.
2, 3. Не змінилася і не зміниться ніколи. Більшість країн світу можуть тільки мріяти про таке. А згадайте, як перелякалися всі злодюги та українофоби в Україні — Майдан повинен бути постійно діючим, щоб злодюги знали, що в народу теж є засоби впливу на можновладців.
За рецептами далеко ходити не треба. Подивіться на шлях розвитку прибалтійських країн. Це приклад рішучості та єднання нації.
4. Свобода слова — це чудово, погано тільки, що цим користуються проросійські чи антиукраїнські ЗМІ, яких, на жаль, більшість, виставляючи Україну й українців убивцями, зрадниками і помилкою історії.
