Попри сумніви, чи варто заводитися, останньою краплею «за» стало щойно почуте у вістях повідомлення, що якийсь «мажор» у Чернівцях збив на пішохідному переході чотирьох людей. Усі вони померли. Тим часом преса вже коментує: нардепівські чада на смертоносних болідах-іномарках полюють на наших вулицях на простолюдинів, або розбиваються самі. І повідомлення про це стають все ряснішими. Нема рації їх перелічувати чи переказувати. Дійшло вже до філософського осмислення цього феномену й узагальнень. Цитую заголовок з одного часопису («Газета по-українськи», 31 липня): «Діти нардепів гинуть в аваріях невипадково. Країну поділено на безкарних і безправних».
Перші особи держави, як годиться, висловлюють щоразу співчуття батькам. Як правило, до них готові приєднатися всі. Але, повторюю, щось йдеться не так у «Датському королівстві»! Адже юнаки, той же Роман — син Ганни Герман, вочевидь, сам у свої 17 літ не заробив на престижну іномарку. Ключі від неї він отримав від матері й гайда гасати, мов у змаганнях «Формули 1».
Але тоді, про це преса чомусь не прохоплюється, такий вияв батьківської любові й турботи, здається мені, вписується у правниче поняття «Вбивство з необачності»!? І за таке, в принципі, дають «срокб»! Чи депутатська недоторканність не стосується взаємин батьків та дітей? Утім втрата дитини — вже суворе покарання!
Але нишком спливає інша думка. Якщо державні татусі й матусі «не відають, що чинять», то кому ми делегували повноваження порядкувати в нашій державі?! Сьогодні вони своїх дітей, а завтра і нас усіх скерують у тартарари. Щодо мене, то я б таким чадолюбним батькам відмовив у праві балотуватися на будь-які державні посади через професійну невідповідність. Ліпше довіритися розумним, обачним, розсудливим.
А тепер дотичний, але зовсім іншій сюжет. Якби Оноре де Бальзак жив зараз, а не в ХІХ столітті, й у Києві, а не у Верхівні, то, напевно, прилучив би його до грона тем «Людської комедії».
Недавно пішов від нас Павло Загребельний. Як писали в некрологах, класик сучасної літератури. Також повідомили, що майстра поховали на Байковому цвинтарі.
Йду якось провідати могили своїх батьків через чорний хід кладовища, тому останній ряд поховань стає для мене першим, і бачу в цьому далекому закутку купу вінків, а на стрічках — ім’я письменника. Додам, що раніше на цьому місці було звалище цвинтарного сміття.
Байковий цвинтар став у наш час місцем поховань «за першим розрядом», але й він має свої «розряди». Загалом, є два майданчики поховань: нижній, слід гадати, — № 1, та верхній, де, здебільшого, спочивають артисти, вчені, журналісти — шановані люди, але такі, що на № 1 «не витягують».
Так П.Загребельний спромігся на № 1, але лише в його останній ряд. А невдовзі поруч виросла могила нашого видатного скрипаля — Богодара Которовича. Тим часом Євгенія Мірошниченко упокоїлася в першому ряду, де вишикувалися могили В. Гетьмана, В. Лобановського, М. Амосова, Г. Кирпи. Які критерії посмертної «прописки» тих чи інших осіб, хто тут приймає рішення — збагнути важко.
Сама по собі ідея Національного пантеону видатних людей Вітчизни заперечень не викликає, але повторюю: «А судді хто»?
Нові візити — нові сюрпризи! Днями вже здалеку побачив, що у згаданих митців з’явилися сусіди. Підходжу ближче й читаю на стрічках і табличках: Віктор Сівкович, 24 роки, та Роман, 17.
Коли з’являються могили народних депутатів, здебільшого також жертв автокатастроф, то ще сяк-так. Але виникають питання — при чому тут «оболтуси» майже шкільного віку? Чи це вже «еліта» в другій генерації? Чим вони витягнули на Пантеон? Так, визначна фігура і парламенту, і українського визвольного руху Слава Стецько, виданий дослідник Дж.Мейс — поховані лише на верхній ділянці.
А щодо заслуг перед Батьківщиною, то П.Загребельний все життя порпався на ниві нашої безталанної мови, дослужився до Героя України, Б.Которович ніс у світ ім’я та зразки нашого мистецтва, був єдиним з українців, кому довірили грати на скрипці Паганіні.
А щодо тих синків, може це прозвучить жорстоко, але їхню єдину заслугу перед громадою вбачаю в тому, що вони загинули самі, не пристукнувши попутно ще когось.
У старі часи самогубців ховали попід цвинтарними огорожами, але з зовнішнього боку. Ну а ми, хто поки вцілів, надаючи престижні місця поховань тим юнакам, ніби схвалюємо їхнє зухвальство. Тож, хто буде наступним?
А ще, зваживши, що нардепи-«пахани» мають (навіть у межах парламенту) на лише дітей, а й кумів, сватів, небог, просто обслугу, то перспектива в посполитих не те щоб спочити на Байковому, а просто спокійно пройтися (бо й тут алеями гасають іномарки!), мізерна.
Сумно. Може, це навіяно місциною? Як написано в одному дореволюційному путівнику по Києву (К.В.Щероцкiй «Кiевъ»): «И только ветер среди могил (йдеться про Замкову гору, Киселівку) напевает свой печальный псалом».
