Дивне враження інколи справляють дискусії про місце України та українців в сучасному демократичному світі. Начебто до 1991 року українці не мали іншого демократичного досвіду, крім козаччини. А як же народні віча в Київській Русі? Хай і мали вони обмежений, дорадчий вплив на формування політики правлячих (і панівних) класів, але ж і були певною школою демократичного управління. І хоч у нас ще зберігається марксистський стереотип про державу як апарат насильства і примусу верхніх класів суспільства (у середньовіччі — феодалів і духовенства, тепер — буржуазії і духовенства), але ж і в так званий докласовий період історії люди якось об’єднувалися в певні спільноти — рід, плем’я, союзи племен тощо. І вирішували свої спільні проблеми — спочатку на загальних зборах всіх дорослих членів роду, племені, потім на представницьких аж до загальноміського віча включно.
До вторгнення войовничих сусідів-варягів слов’яни не мали держави як апарату насильства. Не було в них і рабства як розвиненої суспільно-політичної формації. А ті раби, які були в них, після певного строку або самі звільнялися (викуплялися) або їх звільняли. То хіба ж це не демократія?
І нехай сучасні політологи як завгодно називають цей період нашої, і не тільки нашої, історії — первісним комунізмом, первіснообщинним ладом, але ж це було демократичне суспільство. І якось воно керувалося. Тому і демократія, і соціалізм для українців — це не просто нові гарні слова. У глибині душі ми всі соціалісти. Навіть так звані праві партії в Україні декларують себе як виразників і захисників соціально орієнтованого ринкового укладу суспільства. Тому, можна сказати, що поділ українських партій на правих і лівих дуже умовний.
А щодо козаччини — то це був теж не зовсім демократичний, можна сказати, становий, військово-демократичний лад. І козаки на своїх радах могли не тільки висловлювати недовіру тим урядовцям, які не справлялися з покладеними на них обов’язками, а й скарати їх на смерть.
Звичайно, я не закликаю негайно судити всіх відставних політичних діячів, бо це вже буде не демократія, а диктатура. Але й забувати про те, що розплата за гріхи може бути не тільки на тому, а ще й на цьому світі, не можна. Як каже латинське прислів’я: «Dura lex sed lex — закон суворий, але це закон». І діє він на всіх членів суспільства. І диктатура закону може бути не менш жорсткою, ніж диктатура однієї партії. До речі, козацький звичай посипати новообраному гетьману чи кошовому голову землею не мав на меті його приниження, а був зайвим нагадуванням, щоб він не дуже відривався від землі, від народу.
До речі, виборними були тоді всі посади, включаючи й суддів. Тому вважати призначення суддів спочатку на 10 років, а потім довічно за останній «писк» європейської демократії — це забувати про українські демократичні традиції. А за Вищою радою юстиції можна залишити функцію рекомендувати кандидатури суддів для обрання.
