Мудре народне прислів’я: «Не буди лихо, поки спить». Та ось iз тривогою відчуваємо: «воно прокинулося і гарчить, вже й лігво своє покинуло...». Цю тривогу напевно поділяють і справжні друзі України за кордоном.
На десятому році незалежності говорити доводиться не про успіхи, що було б так бажаним, а про загрозу українській державності. То не черговий «страшак» для обивателя, з якимось хитрим задумом (кажуть, обиватель пішов на городи садити картоплю й вже нічим не переймається) — але ж ні, видно, звідки і в які двері небезпека входить.
Перед пам’ятним референдумом 1991 року депутати тодішньої Верховної Ради, частина яких ще засідає у ній, у гарному зверненні до народу, передбачаючи майбутні труднощі й закликаючи дружно долати їх, вказували, що незалежність — це «величезна праця і безмежна відповідальність». Заклик передусім адресувався тим, кого нині називаємо політичною та економічно елітою. Його забули, навіть не усвідомивши як слід, зайнявшись винятково власними інтересами.
Не можна спокійно сприймати те, що пережита нами політична криза, прикрі ексцеси у тій же Верховній Раді, гра на струні «хороший Схід — поганий Захід», «комуністи — за об’єднання з Росією» та інші подібні явища відбуваються в ювілейний рік нашого десятиліття. Хтось вже починає тихцем пригадувати із сумного минулого, як втрачалися шанси державно-національного буття й повернення України у лоно європейської цивілізації.
Від нашої владної політичної та економічної еліти, розуміння нею своєї відповідальності перед народом залежить, якою і в якій морально-політичній атмосфері зустріне країна День незалежності, 10-річчя референдуму, з нагоди котрого у згадуваному вже депутатському зверненні закликано нас «стати справжніми громадянами, творцями своєї держави, будівниками «власної хати», де панують «своя правда, і сила, і воля».
На нашу політичну, економічну й інтелектуальну еліту, наш «істеблішмент» лягає відповідальність за те, що у світовій статистиці бідності Україна знаходиться поряд iз Нікарагуа та Нігерією; що за десять останніх років регіональні відмінності у нас не тільки не знівелювалися, а навпаки, різниця у сприйнятті певних явищ та цінностей, ідеологічному їхньому трактуванні в різних регіонах поглиблюється, а це таїть загрозу цілісності держави; що так повільно й неповно, я би сказав «по-російськи» засвоюються основні принципи демократії; що влада політична й влада економічна, політика й бізнес мають бути чітко розділені; влада багатих завжди егоїстична, тяжіє до монополізму, і завданням обраної народом влади політичної є засобами державного інтервенціонізму вирівнювати шанси для всіх, захищати вільний ринок і чесну конкуренцію, забезпечувати певний рівень соціальної захищеності в інтересах суспільства.
Все це — наші внутрішні проблеми, які ми повинні вирішувати самі, але виходячи з такого ж політичного та економічного мислення , принципів свободи і демократії, як це робили нині успішні країни, використовуючи світовий досвід. Це й будуть ті реформи, яких очікують від України наші західні партнери, у компанію яких ми так прагнемо. Інакше, зроблять остаточний висновок, що ми не розуміємо світ, із нами перестануть мати справу, як iз такими, від кого лише зайві клопоти. Ми не маємо ніяких підстав бути пихатими й самовпевненими, крім реліктів вдачі «гордого совка», котрих треба швидше позбуватися. Щоб інші розуміли нас, нам самим слід спочатку продемонструвати, зокрема змістом наших реформ, що розуміємо сучасний світ, його тенденції й напрямки прогресу й рухатися назустріч їм. Це буде рух подалі від лиха, що пробудилося. Чи ви, може, іншої думки про його вектор?
Закінчу прикладом. На Тайвані, технічному розвитку і багатству якого, включно із золотим запасом, можемо лише позаздрити, немає олігархів, а є панівний середній клас, заможний і патріотичний, є суспільство, сформоване свободою, вільним ринком і конкуренцією. Про наших західних сусідів цим разом не згадую.
