Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

«Ми самі не хочемо бути вільними»

19 серпня, 2006 - 00:00

Я вже давно нічого не пишу про політику. Набридло. Та й писати — даремно витрачати свій час. Бо ті, хто мають чути, не чують (або нічого не читають), а якщо чують — не розуміють. То навіщо? Але є декілька питань, про які не можна мовчати. Попри всі економічні, соціально-політичні та безліч інших, не менш важливих, аспектів української політики продовжують існувати болючі — і то аж надто — проблеми, які можуть бути окреслені одним словом — «совковість». Як на рівні так званої політичної еліти (якщо в нас така є), так і на рівні щоденної побутової психології.

Справді, перед розвалом Союзу водій трамваю, слюсар, учитель, лікар у Вільнюсі, Ризі, Москві, Ташкенті, Києві отримували різні гроші. А зараз? Прибалтика є складовою ЄС з усіма привілеями «золотого мільярду». Що, там є українські чорноземи? Чи кувейтська нафта? Чи, може, ще щось? 15 років незалежності. І — що? Не буду говорити, що призвело до нашої незалежності. Тут варто читати Станіслава Кульчицького та історію Народного Руху.

А проблеми? Проблеми є. І від них нікуди не дінешся. Перша з них — питання мови, яке завжди стояло при виникненні національних держав. Наприклад, кардинал Ришельє в перший день свого прем’єрства зібрав усіх губернаторів і чітко їм пояснив: одна Франція — один король — одна нація — одна армія — одна мова. Хто не згоден — сокира. Незгодних не знайшлося. Добре, дехто може сказати, що це майже Середньовіччя... А зараз? Усе дуже просто. Проїдьтеся цивілізованою Європою. При всіх економічних пільгах Євросоюзу всі книжки іноземними мовами, крім словників і підручників, які ввозяться до Франції, Німеччини та інших країн ЄС, обкладаються подвійним митом і подвійним податком на прибуток. А в нас?

Я пригадую, коли ансамбль АВВА заробив свій перший мільйон доларів, виконуючи пісні шведською мовою, податок становив 25%, а коли той же АВВА заробив мільйон доларів, співаючи англійською, податок сягнув 75% (варшавська «Культура» ще за радянських часів). Хіба що маленька ремарка: навіть шведський уряд не міг витратити цю грошову різницю інакше, як на розвиток національної музики.

Нещодавно мер Москви Юрій Лужков — що б, здавалося, загрожує російській мові в Москві, — підписав указ про заборону реклами, вивісок і так далі на вулицях Москви не російською мовою. Хотілося б, щоб і мер Києва підписав подібну постанову. Не діждетесь! Чуєте, якою мовою виступає новий мер? Який народ, яку державу він представляє?

Агресивність — без перебільшення — п’ятої колони іноземної держави не слід перебільшувати. Зрештою, ніхто ні з чим не криється. Людмила Путіна відверто стверджує, що кордони російських інтересів збігаються з кордонами поширення російської мови. У такому разі, інтереси якої держави представляєте ви, панове Кушнарьов, Янукович, Вітренко та багато інших? Як вирішити цю проблему? Нам підсовують Європейську хартію регіональних мов або мов меншин, яка, згадаймо, була створена для захисту саме зникаючих мов Європи. Російська мова зникає? Не існує держави, де вона є державною?

Згадаймо історичні прецеденти. 1918 року, після розвалу Австро-Угорської монархії, Чехословаччина отримала незалежність. Вибрали парламент, президента Томаша Масарика. Візьмемо шостий том останнього московського (радянського) видання Карела Чапека — його мемуари, де він згадує, що 1918 року в Празі рідною — чеською — мовою він міг поговорити аж із чотирма чоловіками. Через рік усе кардинально змінилося. Усе стало чеським. Ви чули хоча б раз від спікерів нашої Верховної Ради Івана Плюща, Олександра Мороза чи Володимира Литвина, якщо якийсь депутат починає виступати не державною мовою, слова «вимкніть мікрофона!»? Ото ж бо... Як то робилося в Чехословаччині — історія знає напевно. Але й в Італії, й..., і... Докір — якщо є — до Леоніда Кравчука, але й Віктору Ющенкові не гріх би повчитися.

Ми знаємо про право націй на самовизначення та незалежність. Попри все, нас і досі намагаються вчити демократизму, поваги до альтернативних думок. А як в їхньому цивілізованому світі? Почитаймо історію Сполучених Штатів. Наступного дня після підписання мирного договору й визнання незалежності Сполучених Штатів Великою Британією всі колабораціоністи (тобто ті, хто співпрацював з британською колоніальною адміністрацією) були або посаджені на судна й відправлені до матінки-Британії, або за північний кордон — до Канади. Усе просто. Вважаєш своєю батьківщиною іншу країну — живи там. У цьому аспекті хіба що слід зазначити важливе рішення сенату США про раціональний статус єдиної англійської мови.

Нарешті — церковне питання. Я не буду розтікатися, як то кажуть, мислію по древу, але згадаю хіба апостола Павла: для нашого Господа одне слово рідною мовою дорожче за п’ять тисяч слів чужою. Або ж інше: не Москва хрестила Київ, а Київ Москву. Чия ж Церква материнська? Не буду повторюватися, що так звана Українська православна церква Московського Патріархату є лише одним з інструментів імперського колоніального впливу Москви на Україну. І ви скажете — чи прихильники, чи опоненти — що це неправда? Є речі принципові. І правдою є лише те, що відповідає дійсності. Згадую, Вінстон Черчілль говорив, що найкращою політикою є правда. Принаймні ніхто не схопить за руку.

Московська церква завжди була інструментом Московської держави. Я навіть не кажу про те, що близько 60 відсотків парафій Московської патріархії знаходяться в Україні, а, отже, сама Україна значною мірою фінансує своє поневолення. Але відомо й інше. Московський Патріархат завжди розумів лише мову сили. Так було за татарських ханів, так було за Петра І, так було після 1917 року. Згадаймо патріарха Тихона. А звідки так звана катакомбна церква?

Зрештою, про канонічність... Самопроголошення Московською митрополією патріархії — й то одразу, як Візантія втратила державність — а, отже, й силу. І привласнення — іншого слова не добереш — Київської митрополії наприкінці XVII сторіччя методом «батога й пряника» в Україні, а в Стамбулі — величезними хабарами, й то не соромлячись. Воістину, честь і совість епохи... І не соромно — не діждетесь!

А якби президент України (тоді Л. Кравчук, дозвольмо вже й пофантазувати) 1992 року зібрав усіх єпископів (ну не вивітрилась у них пам’ять Об’єднавчого Собору 1946 р. у Львові) й запропонував їм: або єдина Українська Помісна Церква, або — за хутір Михайлівський. Нікого б не розстріляли — не сталінщина ж. Але результат був би однозначним. А так... Ми самі не хочемо бути вільними.

І останнє — на сьогодні, але не на завтра. Ветерани ОУН-УПА знову упосліджені й зганьблені — тепер уже на рівні начебто народного Президента. Я нікого не хочу ображати. Але назвемо все своїми іменами. Покладемо руку на серце й спитаємо себе: що то було — Друга світова або Велика Вітчизняна війна? І якщо бути чесними й принциповими, то й треба чесно й принципово відповісти: два хижаки, два тирани, два тоталітарних режими — фашизм і комунізм, Гітлер і Сталін — билися між собою. А Україна? Жертва, чекала, хто переможе, й чиєю здобиччю стане. То для кого ж із українців ця війна була Вітчизняною? І якщо бути дійсно чесним, і до кінця, а цього вимагає совість кожної порядної людини, то кожний солдат Радянської (Червоної) армії мусить сказати собі, що він вільно чи невільно, свідомо чи несвідомо служив іноземним імперіалістичним колонізаторам власної Батьківщини. Тобто, об’єктивно, був ворогом України. Повторюю: вільно чи невільно, свідомо чи несвідомо. Так є. І давайте не мімікрувати. Факти — уперта річ.

А хто ж дійсно воював за незалежну Україну? Хто воював і проти Гітлера, й проти Сталіна? Одна-єдина сила — ОУН-УПА. І скажіть мені, що це неправда.

І коли й досі в начебто незалежній Україні гідно не пошановані бійці єдиної дійсно патріотичної військової організації, мені соромно за мою державу.

Валерій ЧМИР, Київ
Газета: 
Рубрика: