Сьогодні в суспільно-політичному житті України твердження про відсутність у нас національної еліти набуло рівня аксіоматичної беззаперечності. Але при цьому ніхто з наших політиків і навіть політологів не ставить запитання: а чим все ж таки пояснити її повну відсутність? І чому це свої національні еліти, на відміну від України, мають крихітні країни Балтії, колишньої Югославії, не говорячи вже про Польщу, Чехію, Словаччину, Угорщину, Румунію, Болгарію тощо? Зрозуміло, що не поставивши ці запитання, наше суспільство ніколи не буде й знати відповіді на них. А коли так, то таємницею для нас залишатимуться й причини відмінності в якості реформування економік та інших державних інституцій перелічених країн та нашої. Адже за результатами цього реформування ті країни потрапили до НАТО та ЄС, а Україна стала головним болем як для цих поважних інституцій, так і для Європи в цілому.
Отже, для початку спробуємо схематично відповісти (розгорнуту відповідь можуть дати тільки фахівці-суспільствознавці) на запитання перше й найголовніше: чому в нас абсолютно не проглядаються навіть контури нашої національної еліти?
Для початку спробуємо заперечити ті твердження, що така собі безелітарність українського суспільства пояснюється його національними особливостями. Коли б це насправді було саме так, то Україна ніколи б не мала Богдана Хмельницького, Івана Мазепу, Тараса Шевченка, Симона Петлюру, Нестора Махна, Степана Бандеру, Євгена Коновальця, Романа Шухевича, Василя Стуса та В’ячеслава Чорновола.
Але поруч iз ними постає цілий ряд не менш відомих українців, яких, тим не менше, наша історія до національної еліти навряд чи зарахує. Тут можна згадати і Феофана Прокоповича, і Кирила Розумовського, і Миколу Гоголя, і Михайла Грушевського, і Володимира Винниченка, і Василя Кука, і Левка Лук’яненка, і Миколу Жулинського, і Дмитра Павличка...
Що ж відрізняє перших від других? Перш за все — здібність до кінця відстоювати своє українське єство, а з ним і українську справу. Ця здібність чітко проглядається у перших — і її практично немає у других. Саме за цю відмінність Москва безжально нищила та мордувала перших і вибачала, а інколи навіть пестила других. Гадаю, що саме ця відмінність робить перших в очах української історії національною елітою, а других — лише псевдоелітою.
Других завжди було набагато більше, ніж перших. Достатньо сказати, що другі теж відчували (відчувають) та демонструють (демонстрували) своє українське єство. А от покласти життя за українську справу — це вже не для них, а лише для обраних, тобто для тієї ж еліти. Іншими словами, хоч би якою національно свідомою була людина, хоч би якою вишуканою була її українська душа, без високої жертовності двері в елітарний клуб національних героїв для неї ніколи не відчиняться.
Але, звичайно, і самої жертовності в людини не може бути без її глибокого національного єства. Історія майже не знає героїв-космополітів. Тобто глибинне національне єство є тим полем, на якому сходять рідкісні паростки національної еліти.
Для всякої нації цим полем завжди було й залишається селянство. Таким його споконвіку робили близькість до рідної природи та землі, що у свою чергу робило саме селянство творцем національного епосу кожного народу, оберегом його національної ментальності.
Цілком зрозуміло, що нації відрізняються своїми ментальними рисами. Наприклад, українці та росіяни. По лівому берегу Дніпра вони прожили поруч кілька століть. У деяких прикордонних областях України та Росії відстань між українськими та російськими селами — кілька кілометрів. Але змішаних шлюбів при цьому, незважаючи на всю умовність того кордону, а інколи і його відсутність, практично не спостерігалося до наших днів.
Селян-українців «не тягнули» в такі сусідні села їхня неохайність, безгосподарність багатьох їхніх мешканців, суцільний мат побуті, а до недавнього часу — зовсім різні дошлюбні відносини між дівчатами та парубками.
Але головною відмінністю між двома «братніми» народами було їхнє різне ставлення до форми господарювання на землі. Якщо українці були на власній землі запеклими індивідуалістами, то росіяни більше сподівалися на громаду («общину»), коли стикалися з тими чи іншими труднощами господарювання. Непрямим доказом цього може бути відсутність російського аналогу українському вислову: «Гуртове — чортове».
Тепер спробуємо уявити собі труднощі, з якими зіткнулися більшовики наприкінці 20-х років минулого столiття, коли провели перше коло своєї колективізації в СРСР. Її результати в Україні та на Кубані були жалюгідними. Окрім невиправних ледарів, п’яниць та вдів, до колгоспів там добровільно ніхто не пішов.
Сталін та компанія добре пам’ятали всілякі вислови Леніна про те, що без українського хліба радянська влада приречена. Тому в Кремлі дуже добре розуміли, що практично все українське селянство є класовим ворогом, якого треба будь-що знищити в ім’я справи революції.
Але винищити фізично все власне населення в мирний час в українських селах та кубанських станицях непомітно для світової громадськості було неможливо. Та й заселити після такого геноциду всі ті села та станиці іншими «братніми» народами також було не просто. На їхніх історичних батьківщинах тоді б, напевне, утворилися пустелі, та й світ рано чи пізно запитав би: а куди ж поділися українці в Україні?
Тому в Кремлі українців було вирішено знищити не фізично, а морально. І кращого засобу для того, ніж штучний голод, годі було й шукати. На той час у Політбюро ЦК ВКП(б) було більш ніж достатньо людей, які добре знали Тору, в якій, між іншим, писалося, до яких ментальних змін в середовищі його жертв призводить штучний, тобто абсолютний, голод. Принаймні, Лев Троцький (Лейба Бронштейн) ще 1921 року популярно пояснив українським селянам, що справжній голод настане в них тоді, коли їхні жінки почнуть їсти власних дітей.
Тобто в жінок під тиском голоду повністю вмирає наймогутніший у людській природі материнський інстинкт. Не треба бути аналітиком, щоб побачити, що до того в цих жінок (а також у чоловіків та дітей) вмирають або не зароджуються національні почуття, загальнолюдське ставлення до добра та зла, правди та неправди, справедливості.
Іншими словами, людина перетворюється на раба того, хто гарантує їй щоденний шматок хліба. Можна припустити, що саме про це казали Сталіну знавці Тори з його найближчого оточення. Відома й фраза «кремлівського горця», якою він погодився на такий варіант геноциду, запропонований цими знавцями: «Робіть що завгодно, тільки не залишайте слідів».
І треба визнати, що світова історія не знає іншого прикладу такого законспірованого масового знищення людей, як це було в українському селі в перше півріччя 1933 року. З більшовицькою пресою проблем, звичайно, не було. Кореспондентів провідних світових видань, таких, як Дюранті («Нью-Йорк Таймс») було підкуплено, а тих, хто не купився, — змінено. Усіх українських кобзарів ще 1931 року після їхнього з’їзду в Харкові знищено або кинуто за ґрати на довгі терміни. Самих же свідків Голодомору залякано таборами на довгі десятиліття.
Як відомо, українські жінки їли власних дітей 1933 року майже в кожному нашому селі. Їх, а також інших канібалів тоді здебільшого розстрілювали. Зрідка, як виняток, відправляли на довгі терміни рити Біломорканал. За даними всесвітньо відомого дослідника Голодомору історика Роберта Конквеста, тільки таких «винятків» там у 30-ті роки минулого столiття було кілька тисяч.
Після Голодомору наші села практично перестали бути українськими. Селяни так полюбили колгоспи, що й досі щиро тужать за ними. Вони перестали ткати рушники, вишивати сорочки, співати батьківських пісень. Багато з них у черговий перепис 1939 року записалися росіянами. На Кубані це зробили 90% козаків. Доказом цього є те, що під час перепису 1926 року там мешкало 75% українців, а сьогодні — лише 6%.
Звісно, що так нещадно понівечене українське село замість національної еліти стало продукувати антиеліту. Перевиховані Голодомором селяни добре бачили, як жирували в 1933 роцi представники влади. Саме тому в постгеноцидному українському селі при вихованні дітей найпопулярнішим був культ влади. Вихідці з нього дуже зосереджено і послідовно дряпалися по кар’єрних драбинах, мовчки, без зайвих емоцій штовхаючи вниз своїх конкурентів.
Тому зовсім не випадково сьогодні пересічний народний депутат є вихідцем iз постгеноцидного села. Звідти ж усі наші три президенти. Всі спікери, за винятком Яценюка. Чи не забагато селюків на вищих щаблях влади у країні, де міське населення в кілька разів перевищує сільське?
Враховуючи їхній шлях до владного Олімпу, а також їхні діяння на ньому, назвати тих селюків не можна навіть псевдоелітою. Та й справді, хіба можна порівняти за моральними якостями, скажімо, того ж таки Михайла Грушевського та його колегу Володимира Литвина? Тому, гадаю, вердикт сучасній українській політичній еліті винесе наша історія. Хоча вже сьогодні, якщо розглядати її у вимірі якостей національної еліти, напрошується одне визначення — антиеліта.
І найстрашніше тут те, що постгеноцидне українське село апріорі не може продукувати іншу за якістю еліту. Саме звідси, на моє переконання, походять усі українські труднощі та парадокси нашого сьогодення.
Тому на часі якнайшвидше донесення саме цієї гіркої правди до світової спільноти. Тільки коли це вдасться, ми зможемо сподіватися на те, що та спільнота ставитиметься до України більш-менш об’єктивно.
