Карл Маркс вважав розвінчання міфів важливим завданням науки, а розвінчання самого марксизму вже стало мало не науковим напрямом. Правда, у випадку з Марксом бажано ще і розуміти глибинний сенс заперечуваного. Отож привернув увагу лист кандидата технічних наук Віктора Бідненка «Міфи вмирають останніми» («День», №151). Автор справедливо говорить про ряд суперечностей у Маркса. Але чи є взагалі хоча б одна теорія без суперечностей? Далі В. Бідненко виходить з такого методологічного засновку: справжня наука, мовляв, суперечностей не допускає, а сучасна фізика вважає неспроможною будь-яку теорію, якщо є хоч би один приклад, який суперечить цій теорії. На жаль, все це від недостатнього розуміння як Маркса, так і сучасної філософії науки.
За Марксом, об’єктивна реальність — це багатоваріантний процес постійної боротьби взаємопроникаючих і діалектичних суперечностей, що існують в нерозривній єдності і є джерелом будь-якого розвитку. Поряд з об’єктивним світом діалектика розглядає свідомість і науку як процес, у якому мають місце: перехід кількісних змін у якісні, переривання поступовості, стрибки, заперечення початкового моменту розвитку і заперечення самого заперечення, повторення на вищій основі рис попереднього етапу. Тому Маркс ніколи не боявся суперечностей у своїх поглядах, а використовував їх як рушійну силу пізнання. Все це починає підтверджуватися сучасною наукою, яка замість звичної лінійної причинності тепер говорить про релятивістську, ймовірнісну, квантово-хвильову і голографічну моделі в соціумі, психіці й пізнанні, а не тільки в фізиці. Тому критика внутрішньої суперечності Маркса в тому вигляді, як це робить В. Бідненко, сьогодні виглядає дещо спрощеною, тим більше з посиланням на фізику.
Ідеал свободи тривалий час ототожнювався з комунізмом, і не Маркс це вигадав. Але його трактування свободи й комунізму радикальніше, ніж у всіх «демократів», бо воно має релігійно-екзистенційний сенс: людина має вийти за межі соціальної рутини й реалізувати своє вище призначення в нескінченному пізнанні й творчому перетворенні світу. Цього ніколи не розуміли ні «стійкі» комуністи, ні завзяті антикомуністи, але добре розуміли, наприклад, християнський екзистенціаліст Микола Бердяєв і видатний знавець дзен-буддизму Дайсецу Тайтаро Судзукі.
На жаль, В. Бідненко повторює тезу про те, що спроби втілити в життя теорію соціалізму «за Марксом» провалилися. Жоден реальний соціум ще ніколи не втілював жодної теорії, а «за Марксом» ще ніхто нічого не будував, особливо в нас. Будь-які передові теорії й високі ідеали реалізовують лише в тому вигляді, в якому вони відповідають соціальному характеру суспільства, і здебільшого їх придушує й перекручує авторитарна та пристосовницька психологія маси, що висуває зі свого середовища таку саму владу. Це підтвердила практика нашого «соціалізму», тим більше, що його теоретичною основою був не Маркс, а програмна робота Володимира Леніна «Держава і революція». Основною її тезою є тотальна диктатура, що докорінно суперечить Марксу, який був, скоріше, анархістом. Але й Ленін не гадав, що «диктатура пролетаріату», посиливши державну владу, створює колосальну бюрократію, яка все підпорядковує собі: й новий привілейований клас, і державний капіталізм, який зможе експлуатувати значно сильніше, ніж приватний. Ця думка була висловлена вже в 1930-х роках Бердяєвим, щоправда, коливання Леніна останніх років життя говорять про те, що і він почав це розуміти, але зробити вже нічого не міг. Революцію в Росії «влаштували» не більшовики з Леніним — вона стала вибухом нагромадженого з ряду соціальних причин величезного деструктивного потенціалу. Більшовики, кажучи мовою психоаналізу, раціоналізували ірраціональність маси в символах абсолютно перекрученого, але зрозумілого цій масі марксизму. Погляд на такі явища з позицій раціональних теорій, без урахування їхньої несвідомої природи, геть неправильний і говорить про нерозуміння суті суспільства взагалі.
У зв’язку з неспроможністю дискурсу «соціалізм-капіталізм», його давно вже потрібно було здати до архіву. Наш «соціалізм» був спочатку репресивним, а потім деградуючим держкапіталізмом, а західний капіталізм першої половини XX ст. опинився на межі краху й ледве не знищив життя на Землі у двох світових війнах. Але, незважаючи на глузування, теза Маркса про «крах капіталізму» багато в чому справедлива. Приватний ліберально-ринковий капіталізм об’єктивно йде шляхом монополії й зрощення з держапаратом, а звідси — до неминучих фашизму, революцій і світових воєн. Розвинені країни почали дедалі більше обмежувати «капіталістичний ірраціоналізм» шляхом примусового введення державою соціальних і політичних прав і гарантій. Наймані працівники отримали реальну можливість стати акціонерами корпорацій, що ближче усього до Маркса, за яким соціалізм — це не тотальна держвласність радянського зразка, а «асоціації виробників», що в принципі не заперечує приватну ініціативу й власність. Капіталізму в «розвиненому світі» залишилося не так уже й багато, що підтверджує прогнози Маркса. Але це поглибило інші проблеми: людина дедалі більше стає гвинтиком соціального механізму, будучи відчуженою гігантською бюрократією від управління державою, власністю і навіть своїм життям. Маркс помилився в іншому: він наївно вважав, що, отримавши гідний рівень життя, права та свободи, обиватель масово кинеться пізнавати й перетворювати Всесвіт, натомність — пияцтво, наркоманія, кіно- й телеекспансія Голлівуду, деградація, що дедалі більше загрожує світу. Брак психологічних знань у XIX столітті примусив Маркса повірити в розум і вище начало людини, що ріднить його з першими християнами; улюблений учень Христа Іоан Богослов також казав, що «істина зробить вас вільною».
Погляди Маркса на роль пролетаріату також підтвердилися. Соціальною базою революцій були пролетаризовані маси, яким «нічого втрачати». Помилковою є думка В. Бідненка і про нездатність пролетаріату управляти країною. І царизм, і Тимчасовий уряд «не впоралися з управлінням» і привели державу до катастрофи. Під поняття пролетаріату підходить і так звана «інтелігенція», що продає свою найману працю. Бердяєв якось писав, що наша інтелігенція завжди була пролетарською в соціально-економічному плані й досі такою залишається. Саме вона стала основою радянської бюрократії після революції. Психологія клерка здебільшого мало чим відрізняється від люмпенської.
Суперечливість поглядів Маркса на економічну категорію вартості відображає ірраціональність економіки взагалі. Маркс ілюструє це діалектично суперечливою єдністю споживної та мінової вартостей. Піджак «від Вороніна» — набагато краща споживна вартість, ніж «від Кардена», але «Карден» має набагато більшу мінову вартість, що говорить про значний елемент психології в економіці. Всупереч думці В. Бідненка, в Маркса не завжди вартість однозначно випливає з кількості праці, й він не абсолютизує обмін товарів лише рівними вартостями. Дійсно, земля є вартість і товар, але не є продуктом праці. Маркса треба дочитати до кінця: він каже, що держава, влада, гроші, вартості, товари — це система відносин в суспільстві, а соціально-економічний процес — результат цілеспрямованої психічної діяльності людей. Якщо змінити відносини в суспільстві, знищити саму необхідність понять вартості та власності, то земля знову стане колискою людства, а не причиною воєн; товари служитимуть розкриттю творчого потенціалу людей, а не будуть причиною вбивств і пограбувань.
Марксизм — одна з небагатьох світоглядних систем, яка, хай і не завжди вдало, намагається подолати розкол світосприйняття й створити інтегральну картину світу. Свідомо відмовившись від затишної кар’єри професора університету, перебуваючи все життя у вигнанні й злиднях, Карл Маркс наївно вірив, що, ставши вище «за соціальне і економічне болото», людина нескінченно розширить горизонти свого буття та стане, нарешті, людиною! Він помилився?..
