Фотовиставка «Дня», що представила розмаїття яскравих робіт найвищого художнього рівня, стала справжнім святом фотомистецтва. А після свята завжди трохи сумно. Адже час зустрічі з прекрасним такий швидкоплинний! Але коли йде останній глядач, порожніє лише зал, а спрямування фотомайстрів сповнюються новими ідеями, задумами, проектами. А отже й зароджується новий Фото-«День». Та й «вік» фотовиставки визначається не лише рамками часу експонування робіт, коли перед глядачем відкривається живе зображення. (Аналогічно з живим звуком на концерті. — Г.А. ). Роботи, що зачепили душу й вразили уяву, продовжують своє друге життя в пам’яті та серцях людей. Тому фотовиставки «Дня» — довгожителі. І це віртуальне життя фотографій після виставки не менш цікаве, ніж враження, зустрічі й відкриття у святковому залі. Воно проявляється в асоціаціях, роздумах, в аналізі побаченого.
У день народження «Дня» в просторих залах Українського дому так багатолюдно, що важко знайти зручну точку для огляду. Але й у цьому є свої переваги. Побачити, як сприймається людьми та чи інша робота, значить краще зрозуміти її суть. Люди не просто дивляться, вони спілкуються з героями фотографій, співпереживають їм, знаходять у їхніх характерах щось дуже близьке. Біля картини, й це не обмовка, «На Паску» (автор Анатолій Степанов) — особлива атмосфера. Така, як на вернісажі. За характером впливу на глядача фотографія «На Паску» схожа на живописне полотно пензля великого майстра. А перед фотографією Наталі Кравчук «Сиротка» люди наче застигають. Ці очі дитини важко описати, ще важче про них говорити, горло стискається...
Побувавши на чотирьох фотовиставках із восьми, починаючи з 2002 року, хочу відзначити деякі відмінні риси Фото-«Дня»-2005. Це — помаранчева революція та... чудові портрети. А головне — очі. Широко відкриті, примружені, трошки прикриті повіками (погляд у себе), закриті долонями (погляд у майбутнє). Очі дітей, стариків, немовлят. Це говорить про те, що після помаранчевої революції внутрішній світ людини вийшов на перший план, став особливою цінністю.
У роботах портретного жанру немає статичних фігур. Навіть за відсутності зовнішніх ознак руху. Є внутрішній рух, емоційна експресія, яскраві душевні пориви. Мистецтво зупинити мить — в умінні показати рух. Чимало портретів мають репортажний характер. Люди, сфотографовані великим планом, перебувають в епіцентрі подій, української історії. Навіть якщо в кадрі один герой (героїня), він не самотній, він — один із багатьох, такий звичайний і такий неповторний. Це і юний барабанщик революції («Барабанщик» Олексія Іванова), і немолода жінка з песиком на руках («Нас багато» Володимира Лященка). Микола Лазаренко створив колективний портрет Майдану («Майдан»). З висоти пташиного польоту бачиш захоплюючий дух рух людського океану, в якому злилися воєдино поривання до свободи мільйонів людей. Чуєш дихання, відчуваєш хвилювання цього океану, що зветься Майданом, частинкою якого залишаєшся скрізь, хоч би куди закинула тебе доля. На фотографії — узагальнений образ особливого співтовариства людей, їхня солідарність, спорідненість спільними ідеалами й мужністю. Це живий образ тисячоликого та тисячоокого Майдану. Вдивляючись в іншу фотографію, немов занурюєшся в глибини Океану й знову стоїш на Майдані плече до плеча, дивишся очі в очі. «Очі Майдану» — робота, приголомшуюча тим, що з тисяч очей фотохудожник знайшов саме ті очі, які є дзеркалом душі Майдану. Вони виражають всю гаму почуттів і думок, які переживали люди, стоячи на Майдані. Водночас це очі простої українки, немолодої жінки, за плечима якої нелегкий життєвий шлях, сповнений повсякденної праці й турбот. Ці очі заглядають прямо в душу... Так, що стає боляче від самої лише думки, а раптом їх хтось обдурить. У цій роботі поєднане, здавалося б, непоєднуване — узагальненість, що піднялася до рівня символу й водночас якась пронизлива людяність. «Очі Майдану» наче відкривають особливий жанр фотомистецтва — фотолики. Фотолики — це розповіді про святе й людське. До таких робіт, на мій погляд, належить портрет архієпископа Софронія (Олександр Косарев), портрет старого солдата та юної парафіянки, роботи Василя Артюшенка, його ж «Авророчка». Дівчинка сидить на плечах батька й пливе над світом, наче тендітна богиня вранішньої зорі. Поетичний образ, що постав із повсякденності й прикрасив її, як польова квітка. На фотографії «Усією душею» Леоніда Бакки — хлопчик із свічкою в руках — чиста, відкрита душа. Обличчя українських жінок, вкриті глибокими зморшками, з добрими очима відображені в роботах Сергія Ваганова «Василина», «В храмі» і Людмили Сафарової «Знайома хустка».
Відкриттям для мене став і такий незвичайний жанр, як портрет одного почуття, емоцій або певного стану душі. Назви деяких фотографій говорять самі за себе: «Скепсис юстиції» Бориса Корпусенка, «Такий вигляд мала надія» Сергія Чузавкова, «Спостерігач» Леоніда Бакки, «Передчуття» Олександра Косарева, «В добрих руках» Дмитра Клочка. «Артистизм» (Оксана Недільниченко) як необхідна риса української політики з жіночим обличчям. «Революціонер» Бориса Корпусенка — портрет ексцентричності в образі епатажного молодого чоловіка, розмальованого татуюванням і «наколотого» заклепками. Робота Наталі Кравчук «Я чекаю тебе» — це портрет вірності. Очі собаки, що дивляться услід немолодій жінці, що може бути людянішим? У цій фотографії прочитується ціле кінооповідання, своєрідний римейк «Білого Біма — Чорне вухо».
Очі Тараса Шевченка дивляться з портрета в інтер’єрі кабінету глави держави: «Якби ви вчились так, як треба» (Микола Лазаренко).
Очі Кобзаря дивляться з портрета в селянській хаті, прикрашеній вишитими рушниками. Очі совісті нації й очі українки, жінки- матері, берегині дивляться в одному напрямку. І це — «Вічна Україна» (фотографія Сергія Назаркіна).
