Чомусь стало заведено оплакувати Київ. Мовляв, місто, що гине на наших очах. Може, не як Помпеї, в один день, але принаймні від початку Другої світової.
Я — корінний киянин і вважаю, що не все так погано, і не все варте жалю та сліз. Київ був (і є!) різним. І одна річ — мешкати в комфортабельних апартаментах десь у Липках або бодай у Латинському кварталі, й провідувати нетрі старої Солом’янки чи Шулявки в порядку екскурсій, і зовсім інша — жити в тих хащах.
Так судилося, що я виріс на березі літописної річки Либідь, що несла (і несе) в Дніпро нечистоти з доброї половини міста. Тому зазвичай у цьому контексті — плачів на ріках Вавілонських — спливають у пам’яті Шевченкові рядки: «Не називаю її раєм, тії хатиночки у гаї...» Промовиста й сама назва того вірша: «Якби ви знали, паничі».
Старосвітська романтика — це колонка водогону за квартал від житла, «вигоди», як казала одна наша сусідка, в протилежному кутку двору, дров’яне опалення... Щоправда, «Садок вишневий» та клумби квітів улітку.
Той старий Київ практично зник, але для лементування не бачу підстав. Можна сперечатися про якість архітектури новобудов, але й чинник комфорту — таки не дрібниця.
У спогадах дитинства, а це 1930-ті, закарбувався краєвид нашого міста тих часів, що слугує підставою для порівнянь і роздумів.
Час від часу, погожими осінніми днями я із задоволенням прогулювався Батиєвою горою, милувався панорамою золотоверхого Києва, а заодно оглядав халупи, що їх ще в дореволюційні часи зліпили собі кочегари й машиністи Південно-Західної залізниці.
Зараз інші часи, і спадкоємці незалежності побудували собі кількаповерхові замки, оточили їх кам’яними мурами. Оце і є Нью-Київ?
Частіше й миліше трапляється бувати в центрі. Тут кожен куточок оповитий спогадами давніх літ. Щоразу неодмінно зупиняюся навпроти кінотеатру «Україна», що на вул. Архітектора Городецького. Тут колись був цирк П. Крутикова — будівля у стилі модерн. Самої її я не пам’ятаю, суджу зі світлин, що збереглися. А от деякі епізоди вистав там, а минуло вже понад 70 років, і досі перед очима! «Залізниця Золло», витівки клоунів.
Зараз зрозуміло — то були безжурні дитячі радощі на тлі сумних подій 1937 — 1938 років. Ще досі пам’ятаю розмови між нами, дітлахами, про «ворогів народу».
Обертаючись на 180о, бачу сквер. Він же — подвір’я, для частини будинків Пасажу. І завжди виникає відчуття якоїсь незавершеності. Як на мене, тут мав би стояти пам’ятник Павлові Скоропадському. Адже саме тут, у цирку (найбільша на той момент аудиторія в місті — на 2000 місць) 20 квітня 1918 р. на з’їзді Союзу землевласників його проголосили гетьманом України. Майже ювілей — 95 років.
Я не історик, щоб судити обгрунтовано-категорично, але виглядає, що з-поміж лідерів Української революції Скоропадський виявив найбільше розуміння справи розбудови держави, не в останню чергу дбаючи про освіту і науку. Заснував Академію наук (нині — НАНУ), Академічну книгозбірню (сьогодні — НБУ ім. В. Вернадського), три українських університети й зо дві сотні гімназій.
Але нам властивий прищеплений більшовиками пролетарсько-батрацький менталітет. Якщо аристократ, власник землі, заводу, залізниці тощо, то неодмінно класово чужий елемент, який підлягає викоріненню.
Щодо місця для монумента, то воно і центральне, й камерне. Адже всі провідники, зрештою, програли. Що вже тут увічнювати, але годилося б згадати й віддати належне...
З огляду на це доречно пригадати кінну статую М. Щорса, що на бульварі Шевченка. Чим він заслужив такого вшанування? Воював у складі РСЧА проти Армії УНР, тобто власної Батьківщини. Не він один, але що ми прославляємо, що втовкмачуємо у свідомість юнацтва?
Нехай би й далі стояв там пам’ятник графу Бобринському. Він, принаймні, сприяв розвитку економіки краю, хоч слово «Україна» тоді не вживали.
Хтось може зауважити: чому це автор так захопився постаттю Гетьмана? А річ у тім, що дивним побитом шляхи наших родин не те щоб перетнулися, але доторкнулися...
Моя сестра Аріадна на початок війни була студенткою. Не дивно, що 1942 року її забрали на примусові роботи в Німеччину. Гадаю, їй ще поталанило. Вона потрапила до господарства бауера (по-нашому, мабуть, куркуля?) неподалік Берліна. Стосовно Києва це як Боярка чи Ірпінь. Звичайно — коні, корови, городина, а ще на додачу шинок чи корчма. Важка ненормована праця, але сестра, як і решта бранців, принаймні не голодувала.
Якось навесні 1943-го на обійстя завітала чимала компанія — гетьман Скоропадський з почтом. Може, вони хотіли подалі від бомбардувань союзників відзначити 70-річчя гетьмана, що припадало на 15 травня? Між іншим, цього року настане його 140-ва річниця, справжній ювілей. Але менше з тим...
Ясновельможному представили працівників із України. На Марусю із Донбасу він поглянув, а до сестри, котру представили як «племінниця пана Романюка» (Романюк Леонід Павлович (1898 — 1984) — рідний брат нашої з Аріадною матері. На його надгробку на кладовищі Bound Brook, що в штаті Нью Джерсі, викарбувано: «Сотник Армії УНР, посол до Сейму Карпатської України». Була така одноденна держава. Але то вже інша історія), звернувся особисто, запитавши: «Що там про мене кажуть у Києві?» І тут ревна вихованка піонерії та комсомолу випалила: «Що скоро падає!»
Чоловіки зі своїми справами перейшли до зали. А моя сестра залишилася наодинці з пані гетьмановою, і вони пробалакали зо дві години, все про Київ та киян. Post factum вона зауважила, що пані Олександра поставою, манерою говорити нагадала їй знайомий змалечку типаж— інтелігентної літньої київської пані.
Тут щось не грає. Адже пані гетьманова була донькою міністра внутрішніх справ Росії — Івана Дурново і, напевно, зростала й виховувалася в Петербурзі. Скоріше за все — в котромусь з Інститутів благородних дівчат. Ну, а всі інститутки мали спільні риси — результат уніфікованої освіти й виховання. Зрештою, і я ще застав у Києві представниць того типажу — уламки старого світу.
Підбиваючи підсумки, приходжу до висновку, що нашою найбільшою втратою є не протрухла забудова кінця ХІХ століття, а наша стара інтелігенція. Бо цей прошарок суспільства набуває кондиції протягом, принаймні, трьох поколінь. А поки — «маємо те, що маємо...»
