З чого починається почуття нації? Чому я повернулася в Україну, адже народилася у великому індустріальному та культурному місті Новосибірську й не мала гадки розлучатися з ним? Але... Але коли після навчання мені запропонували роботу в Україні, то щось бурхливе сколихнулося в душі, й виникло тверде рішення: поїду!
Що ж заговорило в душі? Що несподівано прокинулося на самісінькому її денці? Мов вікове коріння, земля пращурів раптом покликала до себе. Цю рідну землю вимушені були залишити мої діди з материного боку ще під час Столипінської реформи, а з боку батька — в добу Великої Вітчизняної війни. І ось їхня дочка — одна з порошин, які розмело лихими вітровіями від неньки-України, вирішила повернутися на Батьківщину. Чому? Тому що була небайдужа до неї.
З дитинства я з надзвичайним хвилюванням слухала українські пісні, що іноді лунали по радіо. Особливо, до сліз, подобалося широке Шевченкове:
Реве та стогне Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива,
Додолу верби гне високі,
Горами хвилю підійма
Я із захопленням грала цю пісню на фортепіано та співала вголос, уявляючи величезні, майже морські хвилі, могутні дерева на березі, котрі, хоча й гнуться, однак не ламаються. Тоді я ще не знала, що ім’я Тарас означає — непокірний, бунтівник, проте настрій пісні викликав гордість за свій народ, великий та нескорений, як Дніпро.
Час линув швидко, я переселилася в Україну, одружилась і часто читала дітям українські книжки, звертаючи їхню увагу на милозвучне, майже пісенне: «Тече вода з-під явору...» Сама я тоді українську мову практично не знала і ось так, самотужки, разом із дітьми, повільно й поступово піднімалася п о сходинках її розуміння за Тарасовим шляхом від «Мені тринадцятий минало...» до «Катерини». Вже й діти скінчили школу, та за хазяйськими справами все не випадала нагода уважно почитати «Кобзаря». Одного разу соромно мені стало, взяла я славнозвісну книгу у бібліотеці, взяла й завагалась...
Бачите, я така людина, що звикла на всі речі мати власний погляд. Мені байдуже, чи збігається він з поглядом інших, навіть більшості. Коли про твір вже багато чуєш як про безперечний шедевр, мене завжди охоплює хвилювання — чи справить він на мене таке ж враження? Чи стане рідним, моїм? Пам’ятаю, в юні роки насторожено відкривала «Євгенія Онєгіна» Пушкіна й полегшено зітхнула, тільки закривши останню сторінку та вигукнувши: «Пушкін, ти геній! Ти перевершив будь- які сподівання!»
Нині я немолода, однак також з тривогою розгорнула «Кобзар», і що я побачила у першому рядку? «Реве та стогне Дніпр широкий...» Я не повірила власним очам, горло перехопило — це ж моє, відоме з самого дитинства! Швидко почала читати далі «Причинну» — все просто. Так просто, як було колись у чудових казках, як бува лише в житті: кохання, кохання до нестями, до смерті. Потім впиваюся очима в стовпці «Думок» Тараса, відчуваю його тугу за щастям, за рідним краєм, зойк безталанної душі за ліпшою долею — а з очей течуть сльози. Чому ви течете, сльози? Адже написано просто, не по-сучасному, зовсім без бажання спіймати читача у тенета чудернацьких образів та несподіваних літературних трюків, а сльози течуть... І раптом я розумію: це й не вірші зовсім. Це мольба й благання самого Тараса. І раптом я усвідомлюю: ось чому він став у рідному краї не просто відомим поетом, а кумиром, володарем сердець — бо він плакав, коли писав свої твори, й разом з ним заплакала над своєю нещасною долею вся Україна. Справжній біль — його не можна приховати, він усіма відчувається, навіть через океани, навіть через віки, тому що він справжній...
Отерла я очі, стулила обкладинки «Кобзаря». Дякую тобі, Великий Тарасе! Ти повернув мене на Батьківщину, ти наставив на шлях до мови, ти навчив любити Україну. Мені залишається не зрадити ні тебе, ні себе.
Зараз я придбала власний «Кобзар». Він мирно сусідує на книжковій полиці з творами Пушкіна, й обидва помагають долати труднощі життя.
