При першому ж знайомстві він справив на мене враження затятого мізантропа. Я прийшов до нього не в його ректорський кабінет, а на кафедру, де він працював вечорами. Як співробітник академічного інституту, мусив просити в нього дозволу на користування університетською бібліотекою. Мав листа від свого директора, його колеги, на підтримку свого прохання (такі листи називаються чомусь «відношення»). Увійшовши, привітався, виклав справу, а «відношення» поклав на стіл. Він не відповів нічого, навіть на мій «добрий вечір», тільки дуже скривився й кінчиками двох пальців — і то не пучками, а нігтями, підчепив папірець, присунув його до себе і з найбільшою огидою на обличчі, яку я лишень міг собі уявити, втупив у нього свої очі. Мовчанка тривала досить довго, аби моє здивування не завадило мені видобути зі смітника своєї підсвідомості безглуздий рядок ультрамодної тоді пісні: «Первый верблюд о чем-то с грустью думал, а остальные вторили ему». Я подумав, що і я мовчу, як ота решта верблюдів, і це якось незручно, але не знав, що в такій ситуації годилося б сказати, тому подумки бавився наступними рядками, не менш безглуздими: «И головами так они качали, будто о чем-то знали, но молчали, будто о чем-то знали, но не знали (оце авторська знахідка!), как рассказать, когда, зачем, кому».
Я вже почав пригадувати і початок цієї пісні, коли раптом господар кабінету заскрипів стільцем, простягнув руку по авторучку і повільно та гидливо написав у лівому верхньому кутку своє начальницьке «Дозволити». Потім нігтем пальця посунув папірець в напрямку до мене і заплющив очі. Я взяв те, що стало тепер документом — «видом на пользование» (хай читач сам перекладає оте жахіття), подякував і пішов. Само собою, він не спромігся ані на «прошу», ані на «до побачення».
Своїми враженнями я поділився тільки зі своїм другом Юрієм, який тоді працював в університеті професором математики.
— А він такий і є! — одразу відповів Юрко. Потім тінь набігла на його обличчя, і він додав задумливо: — Та хто ж його знає, як живеться тому, кого примусили публічно зректися свого батька, засудженого як ворога народу!
Я зітхнув, і ми вкотре завели розмову за політику. На кухні, віч-на-віч, та ще з вірним приятелем, це здавалося безпечним.
Хоч би як там було, а життя є життя, та й від праці нікуди не втечеш. Тим більше наукової. Наука — я вірив тоді у це — єдине, що ніколи не зраджує. Отож вечорами вчащав до університетської бібліотеки.
Була холодна осінь. Я йшов довгими пустими коридорами четвертого поверху головного корпусу університету. І раптом мало не зіштовхнувся з ректором. Він глянув на мене і, випереджуючи можливе вітання, з огидою і презирством сказав:
— Ммоллоддой чеаек, это университет или ббаррдак?
Признатися, я не чекав такого запитання, але на те ж ми й науковці, щоб швидко кумекати, що й до чого. Тож я хутко зняв з голови свого капелюха і, ні на мить не гальмуючи кроків, мовчки пройшов повз ректора своєю дорогою. Але якусь подобу сардонічної посмішки таки встиг вловити на його обличчі. Хоч на секунду, а він все ж отримав насолоду, — як на мене, доволі сумнівну. Втім, по суті справи мав рацію. Порядок у храмі науки має бути, хоч у ці вечірні часи я ніколи не здибував там нікого і про капелюх забував.
Цей випадок, мабуть, недовго протримався б у моїй пам’яті, якби за якийсь місяць не трапилося дещо неочікуване.
Як завжди, я йшов звичним маршрутом до бібліотеки, коли раптом знову зустрів ректора. Звичайно, цього разу свій капелюх я тримав у руці разом із течкою. Але ж ректор був у шапці! Я механічно сказав йому «Добрий вечір», на що він, звісно, нічого не відповів, і ми щасливо розминулися. Однак я був таки вражений. Та сама ситуація, тільки навпаки! Ми, фізики, любимо усілякі симетрії, транспозиції чи — власне — перестановки. І, ще не дійшовши до дверей бібліотеки, склав у голові своїй план. Треба було лише знайти виконавця. Де ж його узяти? Не йти ж мені самому до ректора на прийом заради дурної розмови!
Коли я зранку розплющив очі, виконавець постав у моїй уяві миттю. Це був лише він, всім відомий Дімочка, наш розважальник і улюбленець. Доволі недурний від природи, він при випуску з університету вважався багатообіцяючим. Та самих лише здібностей в науці замало. До них треба додати волю до праці. А це вже не жарт. Дімочка того не мав. І таки нічого не робив, хіба що займався репетиторством, «натаскивал болванчиков», як прийнято було казати в його колі. Колекціонував платівки класичної музики, читав цікаві книжки, а головне — заохочував до цього усіх навколо себе. Знав усіх, і всі знали його. Ректор для нього був «Володечка», власні наукові керівники — «Мусик» і «Валечка».
То ж я й оповів йому всю історію. Але з чудовою кінцівкою, яку вигукнув щиро і навіть схвильовано:
— Розумієш, який я все-таки дурний! Не збагнув, що в ту нашу першу зустріч у коридорі ректор справді не знав, що це: університет чи бардак. Людину, бач, мучили сумніви, він потребував від когось допомоги, жадав відповіді на своє болюче запитання: чим він, власне, керує. Звернувся до мене, першого стрічного. А я... замість відповісти байдуже пройшов повз нього... Ну, а далі він розв’язав цю альтернативу вже самотужки. І зрозуміло як — бардак. Тому і почав ходити по університету в шапці.
Дімочка був у захваті. Яка парадоксальна ситуація! Я не мав жодного сумніву, що того ж дня ректор знатиме про все. Так воно і сталося. Вже по кількох днях «Валечка» підійшов до мене, з докором сказав:
— Нащо ви так, історія набула розголосу.
Але з ректором я вже не зустрівся, а невдовзі сталося так, що взагалі виїхав напостійно до Криму, перегорнувши нову сторінку життя.
І все ж ця історія мала завершення. Сталося це ще до «перебудови», хоча близькість змін вже була відчутною. У Києві збиралася якась конференція, освітян чи що. Яким чином мене туди занесло, не пригадую. Під час перерви, вештаючися вестибулем, я натрапив на двох її учасників. Один, мій знайомий, привітавшись зі мною, одразу представив мене своєму співбесіднику:
— Знайомтеся.
Майже водночас ми промовили, він і я:
— А ми вже давно знайомі.
Хоч зреагував я на прізвище, не на образ. Минуло ж бо років десять з лишком, і я не зразу розпізнав у дуже літньому і, очевидно, хворому чоловікові колишнього ректора, нині члена-кореспондента Академії наук УРСР. І в поводженні він був зовсім інший: коректний та люб’язний.
— Як же, добре пам’ятаю. Ми познайомилися, коли я підписував вам дозвіл на користування бібліотекою. Ваш директор як читач — дуже неакуратний, не віддавав книг роками, і я навіть мав сумніви щодо вас... Кажуть, ви тепер у Криму?
— Правда, — відповів я, — з 1975 року... Часом сумую. Ті часи і місто Харків — неповторні.
— А я пам’ятаю ваш дотеп у зв’язку з тим, що зустріли мене в університеті в шапці.
— Вибачайте, але я був тоді такий... занадто насмішкуватий.
— Нічого, молодість.
— Знаєте, ви мені видавалися тоді якимсь мізантропом.
— Ех, що ви знали, — раптом вирвалося у нього. — Ви не знали, ви не могли собі навіть уявити, яке було моє життя, — Його обличчя болісно скривилося. — Не людей — себе я ненавидів більше за все. А втім, і людей також. Моє життя було мукою кожен день, кожну хвилину...
Губи його затремтіли, із старечих очей потекли сльози. Я розгубився. Знав, про що він говорить, знав, який гріх на душі носить, не знав лише, як втішити. Взяв його під руку:
— Дорогий мій, не йдіть на цю дурну конференцію. Сядьмо тут у куточку, заспокойтеся. Все вже минуло. Нове життя у нас на порозі.
— Це правда, — раптом сказав він. — Будуть зміни, великі зміни, я не мав надії, страждав, але все ж таки мріяв... Ні, тепер не страшно і вмирати. Я вірю, що і мій батько буде там щасливий, він любив Україну.
Сів на стільчик, закрив очі долонями, а я затулив його собою від сторонніх очей. Дзвінок з перерви задзвенів востаннє. Він встав.
— Піду, прощавайте, — сказав тихо. — Ми не побачимося вже більше, я це знаю, але то нічого. Дякую вам за все.
Я випустив його руку. Серце моє шалено калатало.
— Прощавайте, — тихо сказав йому.
