Дискусія, яка наразі розгорнулася у національній пресі та між публічними політиками, нагадує розмову сліпого з глухим. Одні вважають громадянське суспільство якоюсь безпечною утопією, «рожевим слоном» будь-якої демократії. Інші натякають, що громадянське суспільство не таке вже й невинне.
Не можу стати на жодну зі сторін — адже обидві позиції поверхові, так само як і світська розмова домогосподарок про якості поп-зірки, яку вони не бачили (це по-перше), а по- друге — хочу показати, про що свідчить політична історія людства стосовно громадянського суспільства.
Почнемо з крамоли. Громадянське суспільство не виникає внаслідок встановлення демократичного ладу, так само як і соціальні гарантії не є рисою ранніх республік. Громадянське суспільство — це одне з двох середовищ, звідки походить демократичний режим. Демократичний розвиток на базі громадянського суспільства — це винахід і риса просвітницької доби. Існує ще одне більш архаїчне середовище для виникнення демократії.
У стародавній Греції, коли за гегемонію змагалися Афіни та Спарта, встановлення у певному місті-державі демократії означало перехід на бік Афін. Аналогія з УРСР — зрозуміла, ускладнюється наш випадок лише тим, що «Спарта» (Росія) сама поринула в системний хаос. А отже, наша еліта була змушена сама поратися із цією демократією, не маючи на горизонті жодних надій на реставрацію. Саме тому наша демократія досить довго носила риси «відв’язаного» (за Лукашенком) з’їзду народних делегатів, як і якобінський Конвент. «Реальна» влада ніяковіла та ховалася, а рішення «з’їзду» потай саботувала, мріючи про останні крапки над «і», структуризацію та консолідацію. Це — мімікрована демократія, а по суті — хаос під соусом реформ. Тактична мімікрія — перше, архаїчне джерело для демократії.
Друге середовище для демократії — громадянське суспільство. У сучасних старих демократіях громадянське суспільство пережило декілька етапів кадрового розширення. Ці етапи породжували включення до політичного процесу нових гравців. Першими «громадянами» були англійські барони, які змусили Іоана Безземельного підписати «Велику Хартію», побудовану на інтерпретації старих саксонських «свобод». На континенті через століття їхній прапор підхопили реформати в Голландії та Франції. Другі домагалися лише тимчасового визнання свободи віросповідання (Нантський едикт), перші ж — уперше заснували конституційну монархію. В Англії XVII століття до шляхти та реформатів підключилися підприємці, промисловці, юристи та люди вільних професій. Їхня майже піввікова боротьба скінчилася конституційною монархією. Через сто років у Америці до «громадян» підключилися регіоналісти. Отже, вже маємо дворян (які бажали сталих правил гри), реформатів (які бажали свободи сповідання), купців (які бажали пов’язуватися з державою лише через податки), самоврядувальників (які вважали, що «на місці видніше») та ворогів будь- якої цензури.
Спираючись на це середовище (яке завдячує своєю появою розвитку технологій та росту населення), просвітники розробляли свої теорії. У французькій революції найрадикальніші з них тріумфували в особі нового соціального прошарку — це стабілізувало республіканський лад як форму.
Протягом ХIХ століття громадянське суспільство майже не розширювалося. Республіки (за винятком США) або перетворилися на поліційні, або взагалі скасувалися. Цього вимагала доба колонізації. Лише Англії вдалося поєднати республіку з імперією. Оскільки громадськість стала гравцем у полярній грі (опозиція — влада), то вона «лівішала». Це і чартистський рух, і аболіціоністи, і утопічні соціалісти. Громадськість примушувала мовчати потреби державотворення на Сході Європи, в Росії з її царатом — рух за громадські свободи виродився у анархізм.
Чи було в Україні громадянське суспільство під час перебудови? Було, але корені його дратівної формальності слід шукати не в сталінізмі, а в революціях 1848 року. Східноєвропейський (німецький) націоналізм — це не надетнічний націоналізм англійців, французів чи американців. Отой їхній націоналізм вийшов зі стін університетів, що виникли ще до сучасних держав. «Нація» позначала коло тих, хто впливає на політичні рішення на певній території. Всі сучасні політичні ідеології походять від ліберального націоналізму.
На Сході Європи (передусім в історичній Німеччині) нація консолідувалася «зверху» на базі спільної мови, побуту тощо. У 1991 році громадянське суспільство в Україні представляло собою спільну різнорідність патріотичних утворень. На Заході 60-х років минулого століття громадськість врешті-решт «прорвало», і до кола впливу на політику увійшли організації меншин. У нас єдиним напрямом діяльності громадянського суспільства став визвольний рух.
У чому секрет? Чому на Заході поняття «громадянське суспільство» та «демократія» (а відтак — і «держава») неподільні? Чому ці поняття у нас знаходяться в опозиції? Секрет досить банальний.
Єдиними двома шляхами впливу громадянського суспільства на «владу» є політичні партії та диктатори-популісти. Останні врешті-решт знову призводять до поляризації суспільства та революції. Політичні партії є єдиним можливим посередником між громадянами та механізмом прийняття рішень у демократіях. Недержавні (неприбуткові), позапартійні організації (НДО) виходять на перший план лише за умов «демократичного склерозу» (застою), як-от у 60-х роках чи зараз у Західній Європі. На краю фронту НДО стоять (і тут Володимир Литвин, певною мірою, правий) різнорідні «позасистемники».
Чому нам закидають недорозвиток громадянського суспільства, слабкість партій — а відтак і непевність демократії? Тому що, по-перше, треба нашій «опозиції» більше бувати в Києві, а не у Вашингтоні. По-друге, не треба перестрибувати в комунізм, обминаючи капіталізм. А по-третє, чеський «Громадський форум» був спочатку НДО. Членами політичних партій в Україні є не менше громадян, ніж у «старих» демократіях. Але чи хтось бачив у «розвинутих демократіях» безпартійних міністрів? У цьому — суть.
А зойки про необхідність контролю над виборами з боку НДО — це рутина зовнішньої політики США після «холодної війни».
Отже, висновки. Сучасна демократія можлива лише за умов лівої чи правої більшості у парламенті, яка формує уряд. Якщо ж у такій демократії є сильний інститут президентства, то глава держави також належить до якоїсь із базових (правої чи лівої) партій. Алгоритм демократії: громадянське суспільство — партії — вибори — уряд. Від кав’ярень до урядових кабінетів. У США, наприклад, партії мають навіть «домкоми». Замінювати інститут політичних партій інститутом НДО — це шлях до громадянської війни.
А якщо ми не хочемо демократії, то алгоритм інший: маргінальні маси — представники (патрони дільниць) — диктатор (популіст). Молдова зараз пішла цим шляхом. Ми ж мусимо попередити такий сценарій, адже його «перші ластівки» вже перелітають Дніпро. Це уявлення про громадянське суспільство, як про спільну «НДО», про демократію як вибори делегатів районів на з’їзд, про «незалежність» ЗМІ, чиновників чи іноземних експертів. Усі ми в першу чергу залежимо від власних поглядів. З усвідомлення цього починається громадянське суспільство.
