До редакції продовжують надходити листи з відповідями на запитання першого туру конкурсу «Громадський форум»: «ЧИ ВІДОМІ ВАМ ВИПАДКИ УСПІШНОГО ВІДСТОЮВАННЯ ГРОМАДЯНАМИ СВОЇХ ПРАВ В УКРАЇНІ? ЩО ДОПОМАГАЛО АБО ХТО ДОПОМАГАВ ЇМ У ЦЬОМУ? НАСКІЛЬКИ РЕАЛЬНИМ Є ПЕРЕТВОРЕННЯ ЦИХ ПРОЦЕСІВ НА МАСШТАБНЕ ЯВИЩЕ?» І хоча лист, який ми подаємо, не містить конкретних прикладів, але думки, висловлені його автором — психологом за фахом, — є вельми цікавими. Надто щодо спадщини у сфері моралі, яка перешкоджає багатьом відстоювати свої права.
Чи існують випадки успішного відстоювання громадянами своїх прав в Україні? Цікаве формулювання. Адже завжди є винятки із правил. Проглядаючи канву свого життя в контексті запитання газети «День», здається, попри деякі винятки, я спостерігала певні тенденції. Насамперед зауважу, що я психолог, отож буде спроба психологічного аналізу.
Так уже склалося, що моє життя постійно супроводжується конфліктами. Захищаючи свої невід’ємні людські права, свій особистий життєвий простір, я неадекватно часто наштовхуюся на протидію.
Найчастіше сутички виникають у стосунках з певною поширеною категорією людей. Умовно й узагальнено я б їх назвала «людина моральна, радянського зразка». Вона оптимально пристосована саме до колишнього радянського буття. Має невеликі запити, економічні та духовні. Усередненістю в усьому вона досягла відразу двох цілей. По-перше, будучи непомітною, мала більші шанси вижити, а будучи реально посередністю, була більше запитаною в суспільстві. Адже посередністю легше керувати і їй простіше нав’язати будь-який міф. Тому найчастіше траплялося, що справжнього успіху в житті досягали саме посередності. Цей успіх давав їм право заснувати свою мораль.
У радянському суспільстві домінувала мораль посередності. Тобто людині слід було мати зовсім невеличкі запити, чорно-біле полярне світобачення, бути колективістом. Різко засуджувався індивідуалізм, кар’єризм. Не сприймалося, якщо людина змінює із часом свої погляди на світ або починає критично сприймати певні усталені штампи суспільного буття. Була поширена нелюбов до інтелігентності.
Людина моральна, радянського зразка, хоч і вважає себе незаперечним етичним еталоном, насправді, якщо поглянути пильніше, викликає сумніви із цього приводу. Вона страждає на різноманітні комплекси, в тому числi і на комплекс меншовартості, має низку духовних проблем. Від внутрішнього відчуття неправди, хибного світогляду не позбавлять ні суто зовнішня штучна збалансованість життєдіяльності, ні маніпуляції, що буйним цвітом розквітли на неприродному грунті тоталітарного суспільства.
Справді, людина була рабом у буквальному розумінні. Розвиток своєї індивідуальності був доволі проблематичним. Крім того, вона мала низку конкретних потреб, які не вписувались у стереотипні вузькі рамки соціального запиту. Їх потрібно було якось задовольняти.
Процес трансформації суспільства в Україні значною мірою сприяє внутрішньому розкріпаченню. Знято ідеологічні заборони, інформаційну блокаду. Народ відпустили у вільне плавання. Більшість тримається берега, звичних стереотипів, але дехто, як і слід було чекати, навчився плавати. Це торкнулося навіть інституту сім’ї. Почасти діти мають більше аргументів на користь своєї позиції, ніж батьки — на користь своєї.
Носіїв колишньої моралі, яка часто грунтується на маніпуляціях, нині перемагає психологічна компетентність, інформованість, інтелект. Сьогодні цілком реально захистити свої права на рівні міжособистісного спілкування. Навіть існує можливість витягти іншу людину з-під влади колишніх стереотипів, із маніпуляційного зашморгу. Однак серед носіїв колишньої системи стосунків перебуває і наш успішний сучасник — пан чиновник. Психологічно він сформувався давно, коли ще не працював принцип економічної доцільності, і в практично незмінному вигляді існує до сьогодні. Це — оплот колишньої радянської системи суспільних відносин. Завдяки йому в досить пошарпаному стані вона існує і нині.
Варто задуматися над тим, що пересічні люди, поставлені в умови на межі виживання, перебуваючи в невизначеному (вільному) ціннісному просторі, активізуючи свій особистий потенціал, досить швидко змінюються. Реально в таких умовах особистість розвивається куди скоріше, як, наприклад, вона б розвивалася, якби знала, що має в запасі гарантовану допомогу через безробіття, яка надає можливість досить пристойно жити. Раніше чиновник просто дратував. Свій гнів можна було якось виплеснути, не розминаючись зі здоровим глуздом. Нині він викликає ненависть. Це вже страшно. Мимоволі пригадуються недавні події в Галичині навколо вбивства Ігоря Білозіра. Хто зна, що найбільше в тій ситуації викликало такий неадекватний вибух гніву. Серед перших чинників, мабуть, варто назвати той факт, що один з убивць був сином високопосадового чиновника. Попри вади нашої ментальності, народ — це об’єктивна реальність, яка функціонує за певними психологічними законами. Відчувається, що із цим ніхто не рахується. Я мала б успішніше захищати свої права також і у взаємодії із чиновниками при владі, надто коли я їх уже добре усвідомлюю.
