Якщо фразеологізм «Море по коліна» розуміти буквально, то це про наше море. Перш ніж отримати задоволення від плавання, потрібно ґрунтовно переміряти море ногами, крокуючи через гребні хвиль і піщані острівки. Середня глибина Азовського моря — 8 метрів, а найбільша — 14 метрів. Незважаючи на своє мілководдя, море, як і будь-яка стихія, ховає в собі небезпеку. Тим більше, зверхнього ставлення до себе не пробачає, і п’яному по коліна воно не здаватиметься. А для тих, хто з дитинства любить Азовське море, — воно найкраще.
Спекотними літніми днями на пляжі в Маріуполі багато людей. Відтінки засмаги відпочивальників «зі стажем» — чорний шоколад, молочний шоколад. Від нестерпної спеки, яка розжарює пісок, не говорячи вже про тіла, подекуди червоні мов раки, одні люди ховаються у тінь дерев, інші стрибають у прохолоду морських хвиль. Щоб швидше дістатися жаданої глибини, відпочивальники випробовують новий вид спорту — морський біг зі стрибками через хвилі. Загартовані пекучими променями сонця віддають перевагу ходінню морем на довгі дистанції. Іти краще у протилежний від заводу «Азовсталь» бік, щоб можна було милуватися краєвидами і дихати чистим повітрям. Ліворуч — золоті піски, зелені схили, праворуч — вітрильники в морі, над головою кружляють чайки, а прямо з під ніг дають чосу сполохані зграйки мальків. Коли море по кісточки, крізь прозору воду можна побачити, як хвилі залишають на піску свої химерні відбитки. Втім, таке порівняння — наче з кримінальної хроніки, тому замість «відбитків» краще уявити щось більш романтичне. Наприклад, як хвилі цілують піщану гладінь, залишаючи хвилястий слід своїх губ. Або побачити на дні графічний малюнок, у якому немає кутів, квадратів, взагалі нічого гострого, лише плавні звиви ліній, що нагадують бархани у пустелі. А тим, хто в цей час десь бреде в пустелю, щасливим міражем уважається море по коліна. Заглиблюючись у воду і здіймаючи в ній каламуть, чуєш, точніше, відчуваєш під ногами хрускіт. Ні, не кісток. Це маленькі, крихкі черепашки перетворюються на пісок. А коли море по пояс — ноги засмоктує муляка — морська грязь. Вона має лікувальні властивості. І багато хто з відпочивальників намащує нею все тіло. Дітлахи з радістю перетворюються в «чортенят» на святі Нептуна. То тут, то там з моря вистрибує рибка й пірнає у воду, наче дельфінчик, залишаючи на воді коло, геометрично бездоганне, ніби окреслене циркулем. У цей час чайки не дрімають і з висоти стрімко падають у море, хапаючи здобич. Очам своїм не вірю: попереду дефілює таранька. Мабуть, пробуджений прадавній інстинкт рибалки кидає мене у погоню за рибкою. Несподівано спіймавши тарань голими руками, відпускаю її на волю.
Під час відливів на морі утворюється безліч піщаних острівків, на яких швидко з’являються черепахи і крокодили. Ні, не справжні, а створені уявою і руками юних скульпторів з піску і черепашок. Крім екзотичних тварин, і діти, і дорослі будують на островах фортеці, замки, цілі міста. Хтось збудував місто з казковими замками і вежами, назвавши його «Горлівка». Острову горлівчани дали ім’я «Юля», яке написали біля «Золотих воріт». Вражає, що на тлі безликої, невиразної архітектури Маріуполя, Горлівки та інших місць піщані споруди відрізняються оригінальністю, фантазією форм і задумом змісту.
На одному з острівців люди стояли щільним колом, ніби на програмі «Караоке на майдані». Як завжди трапляється під час якихось доленосних подій, у мене не виявилося з собою фотоапарата. Звісно, можна було б скільки завгодно побиватися з цього приводу: «Який кадр втрачено!», але «ми підемо іншим шляхом». Адже, лежачи на березі моря і читаючи книжку без картинок, ми не згадуємо про фотоапарат, а спритніше за цифрову камеру прокручуємо у своїй уяві тисячі кадрів, та ще й яких! Жоден оскароносний режисер у світі не в змозі втілити на екрані наше прочитання відомих класичних творів. Жодна голлівудська зірка не зіграє наших улюблених героїв такими, якими ми їх бачимо. Хіба що за деякими щасливими винятками з правил. Отож, наважусь описати словами кадр, що «пропав». Люди стояли навколо художника, який у них на очах створював з піску маленьке диво — скульптуру жінки з розкішним, довгим, кучерявим волоссям, що наче виплила з моря й лежала на острові, купаючись у яскравому промінні сонця. «Як дива!» — захоплено говорили всі, хто її побачив. А одна жінка, захекавшись після бігу, пояснювала: «Побачивши її здалеку, я подумала, що це утоплена. Слава Богу, що вона... Вона — як жива!» Художнику допомагала дівчинка, мабуть, його донька. Вона самостійно, без підказки, подавала пісок, поливала його водичкою, підправляла деякі штрихи. Між тим такі витвори мистецтва недовговічні. Вночі острівець разом із піщаною красунею занурився в море, залишивши по собі лише спогади.
Але завтра припливи і відпливи утворять нові острови, на яких знову вируватиме творча діяльність і з’являться нові міста і казкові персонажі.
