Патріотизм походить від слова «батько». Але Україну називають матір’ю, ненькою. Мати не повинна віддавати перевагу нікому зі своїх дітей, якщо хоче, щоб усі діти одне одного любили, а її поважали. Психологи стверджують, що найсприятливіше для розвитку дітей ставлення до них батьків — ласкава неувага. Але, можливо, ми — нерідні діти? А українські політики просто скористалися нашими голосами для утворення суто національної держави? І виникає відчуття, що ми — курчата, яких висиділа качка й хвилюється, що ми не хочемо плавати й крякати. У цьому випадку Україна виглядає як мати, яка усиновила дітей з житлоплощею. Так, саме так, тому що, незалежно від того, кому в даний момент належить територія, наприклад, Харкова, це — моя батьківщина, де давно жили мої предки й житимуть мої нащадки. І якщо ми приймаки, тим більше неетично робити відмінність між дітьми. Але ж я — не приймак, мене ніхто в «сім’ю» не приймав, я в ній від самого початку. Я також голосувала за незалежність. За незалежність заради гідного життя, заради іншого економічного устрою, заради свободи, й власної зокрема. Я за те, щоб українці могли вільно самореалізовуватися, зміцнювати свою самосвідомість. Але чому я при цьому виявилася винна? Замість колишнього табу з’явилися нові. Спробуй скажи, що в тебе своя думка про Тараса Шевченка... Говориш про необхідність відновлення російської мови в статусі державної — не лізь зі своїм статутом… Я стверджую — цей «монастир» мій! І якщо мій Харків — Україна, то і Львів — мій, але в ньому, чомусь, розмовляй українською або мовчи! Відомо, що мова — душа народу. І виражається вона в піснях, віршах, художніх творах, задушевних розмовах. Невже душа народу постраждає, якщо казенні папери іноді писатимуться російською? І як бути з моєю душею? Iз тими, чиї душі хочуть віддати те, що продумали й пережили, але можуть це зробити тільки російською, а в такому вигляді — «не треба». Спробуйте творити нерідною мовою, якщо ви не Набоков або Бродський...
Один iз «патріотів» сказав мені: «Ви повинні розмовляти державною мовою». «Повинні» — повинність, провина, обов’язок. Ніяких позитивних емоцій це в мене не викликає. Я спостерігала не раз, як у людини з переходом на іншу мову міняється навіть міміка й тембр голосу. Ось матеріал для психоаналітиків!
Я люблю співати українських народних пісень, люблю слухати українську мову. Я намагаюся зрозуміти людину, хоч би там якою мовою вона розмовляла. Але я відмовлюся спілкуватися з тим, хто буде вказувати, якою мовою розмовляти мені. І вважаю, що державний протекціонізм щодо української мови шкодить передусім самим українцям. По-перше, в моральному плані. Ті, кого я вважаю гіршими з них, підносять знання рідної мови до рангу особистого достоїнства й переваги перед тими, в кого рідна мова російська. Кращі ж відчувають дискомфорт від того, що їхня мова стала гнобити іншу, бо «здійснення права» має позитивний сенс лише у випадку, якщо це право слабкого, а право сильного часто — неправе. У «Вуличному ТБ» у Сімферополі одна жінка так і сказала: «Зараз я соромлюся, що я українка, тому що мою мову силоміць нав’язують росіянам». По друге, самій мові протекціонізм шкодить. Запорука розвитку все-таки — суперечність, а отже, розвиватиметься не та мова, якій «створено умови», а та, яку трохи «утискають». І виростуть на українському грунті російськомовні шедеври. Ось — домашня квітка. Її плекають і пестять. Але не поливай — всохне. Російська мова — як бур’ян, що лізе із сусіднього поля, глушить «культурну» травичку. Не треба допомагати, а то доведеться весь час поливати! Нехай кожна трава на полі займе своє місце природно, й буде поле — в квітах. А сусіду можна хором, двома мовами, сказати — не твоя справа.
Усе, що я, взагалі-то, зопалу, але відверто написала — результат спостережень і роздумів під час моїх поїздок Україною з виставкою («Ентомологічний вернісаж»), однаково цікавою для тих, хто розмовляє всіма мовами, оскільки в сфері культури й інтелекту мов бути не може.
А на закінчення — два «нариси» з натури». Чернівці. Тролейбус. Кондуктор. Питаю: «Каким маршрутом идет?» — «По першому», — відповідає вона. Слідом заходить жіночка: «Як прямуємо?»— «Не видите, что ли, — по первому», — гаркає та ж кондуктор.
Так мова стає способом вколоти, скинути негативні емоції. Але ж мова — засіб спілкування, а не роз’єднання.
Феодосія. Базар. Чоловік продає плетені кошики: «Жіночко, купіть хоч що-небудь!» — «Дорого, вибачайте». — «А ви звідки? « — «Из Харькова». — «То ж ми — земляки!» — «А вы откуда? « — «З Ужгорода».
Невже лише в Криму ми — земляки, а так — нерідні діти немудрої матері?
P.S. Дякую «Дню» за неупередженість.
