Отримавши в подарунок за акцією «Активний передплатник 2007»книгу «Мої університети», я хочу сердечно привітати газету «День» із виходом шостого за рахунком тому з серії «Бібліотеки газети «День». Щиро дякую за те, що є газета «День», за створення «Бібліотеки «Дня», за відродження історії України, за ясну позицію щодо Голодомору 1932—1933рр., за те коло авторів, які своїми статтями формують світогляд читачів навколо української ідеї, виховуючи риси українського патріотизму. Хочу сказати, що за весь час iснування видання, як громадянин України я відбувся не в останню чергу завдяки саме газеті «День». Інакше я не опинився б на Майдані Незалежності серед києво-могилянських студентів 22 листопада. Те, що сталося пізніше — не моя провина, це всім краще за мене відомо.
Хто уважно стежив за публічними акціями «Дня», той знає, що ця книга — підсумок невтомної творчої праці останніх років у питанні повернення історичної пам’яті українського народу. І більше за все мене радує, що знайшовся найбільш благодатний ґрунт для пробудження самосвідомості в середовищі молодшого покоління і, насамперед, у середовищі студентства; знайшлася найкоротша дорога до молодих сердець для осмислення нашої історії — це шлях діалогу прямо в університетській аудиторії. Подвижництво «Дня» в українській журналістиці безперечне і читачі неодноразово підкреслювали високе покликання головного редактора газети «День» Лариси Івшиної.
З «Днем» мене зв’язує давня дружба. Я належу до тієї категорії шанувальників газети, які рідко бувають авторами, але є активними читачами. Немає, мабуть, такої акції «Дня», в якій би я не взяв безпосередної участi. Розкривши першу сторінку книги «Мої університети», мене порадувало, що зустрічі зі студентами та викладачами сталися вперше в Ніжинському університеті. І знаєте чому? Бо початок вашої продуктивної традиції було закладено на батьківщині моїх далеких предків, бо разом із Миколою Гоголем та Євгеном Гребінкою з 1821 р. до 1830 р. у Гімназії вищих наук князя Безбородька (нині Ніжинський університет) вчився мій прапрадід Юхим Філіпченко. Пізніше, перейменовану на Ліцей гімназію 1841 р. закінчив двоюрідний прадід Євген Філіпченко.
Для мене відрадно нагадати, що ще 2001 р. газета («День» №235 21.12.01) опублікувала історію роду Філіпченків, і що дуже важливо, я так гадаю, саме сторінки «Україна Incognita» спонукали мене продовжити подальші пошуки слідів родоводу. Мені пощастило знайти списки студентів, із яких випливало, що Євген Гребінка і Юхим Філіпченко мешкали в будинку старшого брата Юхима, у Петра Філіпченка, вчителя повітового училища. Багато легенд ходить, хто ж була та жінка (Марічка, Мар’яна, Маруся…), якій було присвячено безсмертні рядки Є. Гребінки «Очі чорні…»? Нещодавно виявилося, що молодою дружиною Петра Філіпченка була також Марія… (Марія Андріївна Старійша). Ось вам ще одне припущення! Чи не на честь Гребінки Марія Філіпченко нарекла свого первістка Євгеном?
А тепер торкнуся політичної теми, яка хвилює, я гадаю, не мене одного. Оскільки «час великих очікувань» залишився далеко позаду й настав «час реваншу», то виникає запитання: «Так чи є, все ж таки, в нас політична еліта?». Я маю на увазі моральне обличчя та етику її поведінки. Судячи з присутності минулого року в оперному театрі на Віденському балі наших політиків (депутати, міністри), вони красувалися у фраках і при «метеликах» і дуже були схожі на аристократів. А чи так насправді? Адже зовнішня оболонка нічого не говорить і буває оманливою. Як кажуть у народі: «за одежею зустрічають — за розумом випроводжають». «День» не раз розвивав цю тему: пригадаймо скільки сторінок написала Клара Пилипівна Гудзик, нагадуючи нашим політикам відомі постулати Аристотеля, чи його вчителя Платона про демократію, про державу, про правила поведінки осіб, які прагнуть до влади. Як люди кажуть, «в одне вухо входить, а в інше виходить…». А що ми бачимо сьогодні на дискусіях у прямому ефірі більшості телеканалів (чи хтось наполягатиме, що свобода слова не є досягненням помаранчевої революції?). Хто дивився останні передачі «Я так думаю» на «1+1», тобто полеміку між Шуфричем і Стецьківим чи «Свободу слова» на «ICTV» з міністром Рудьковським, могли побачити й почути наочно своєрідний лексикон сучасної політичної еліти. І зверніть увагу, як вони відповідають на запитання. Стрілки відповіді відводять вас у іншу галузь, у хід ідуть образливо хамські вирази, вони розмахують перед екраном сторінками Конституції — нашого Основного закону, кожного разу трактуючи його на свій лад. Коли всьому суспільству ясно й зрозуміло, що пан Рудьковський «сів не в свої сани», виставивши країну в непривабливому вигляді, він намагається перекласти свої промахи на Президента. Як у таких випадках чинять доброчесні політики і чи досить лишень ласкаво покартати міністра, який провинився? У таких випадках йдуть у відставку, а не виходять публічно виправдовуватися. А подивіться як неінтелігентно деякі політикани говорять про Президента, про главу держави, обраного всенародно. Ну, поверніться обличчям до Європи, ви чули там що-небудь подібне? Навіщо ж так низько опускати імідж України? Допускаю, політичній еліті можна обговорювати його помилки й промахи, але в досить благопристойних виразах і без образливих випадів. Навішуються ярлики: «пасічник», «хай бджолами займається» — це найбільш необразливі вирази. І це мовна культура поведінки еліти?
До речі, про проблему української мови. Мене взагалі вражає державна політика в цьому питанні. Пригадаймо, як на зорі радянської влади для ліквідації неписьменності були організовані так звані «школи лікнепу». Чому б і зараз не організувати вечірні курси, і підкреслюю — безкоштовні, з вивчення української мови?! Я зараховую себе до російськомовних українців і мені соромно, що я погано розмовляю мовою своїх предків, але я із задоволенням би ходив на такі заняття, попри свій солідний вік. Згадую 1954 рік, коли я повернувся в Україну після довгої перерви (фронт, навчання в Ленінграді, робота на Крайній Півночі) з родиною: дружина з Кубані, два сини дошкільного віку. Не роздумуючи, віддав дітей до української школи. Знаю, як їм було важко вчитися, але школу вони закінчили. Їхні діти, мої внучки — знають і говорять українською мовою цілком пристойно, молодша — захищала дисертацію українською мовою. Тому мене дивує демагогія навколо питання другої державної — російської мови. У хід пускаються різні докази від «регіональної хартії» до найбезглуздіших, які прозвучали, наприклад, нещодавно на «П’ятому каналі». Співрозмовник Данила Яневського як аргумент сказав буквально таке: «Навіщо наших дітей намагаються вчити «галичанському наріччю?» Коментарі зайві, тому, для того щоб громадяни України говорили українською мовою, потрібно вміло, толерантно, ненав’язливо, але переконливо створювати їм умови для цього.
Пам’ятається мені, в «Дні» на заочному круглому столі обговорювався «Феномен зради». Мабуть, тема навіяна останніми подіями в політичному житті країни. Для мене абсолютно ясно чому депутати перебігають із партії в партію, або з фракції до фракції, зраджуючи інтереси, але варто задуматися, що тут на першому місці: гроші чи влада заради грошей? Інша річ, коли зраджують фундаментально, прикриваючись фразеологією про майбутнє України, то починаєш задумуватися, що краще для мене пересічного громадянина: Президент з обличчям пасічника, чи Голова Верховної Ради у вигляді Юди.
