Протести громадськості столиці України, пов’язані із будівництвом фітнес-центру біля Софії Київської та шкодою, завданою цим будівництвом безцінній пам’ятці світового значення, дали певні наслідки. Як уже повідомляв «День», будівництво горезвісного центру припинено, Генеральною прокуратурою порушено кримінальну справу, віце-прем’єр Володимир Семиноженко провів перше засідання міжвідомчої комісії і «заслухав усі сторони, що мають безпосереднє відношення до справи», він же «налаштований не допустити жодної забудови у столиці без попереднього заслуховування думок представників професійної громадськості». А Лариса Скорик у своєму інтерв’ю («День» від 17 серпня ц. р. ) повідомила, що «на сьогоднішній день «провисло» питання про створення Державного комітету з питань охорони пам’яток».
Але що змінилося у принципі? На мою думку — анічогісінько.
Уже практично почалася реконструкція кварталу Хрещатика між вул. Б. Хмельницького та бульваром Т. Шевченка, який громадськість намагалася будь- що зберегти у недоторканності, — один із будинків надбудовують. Хіба є сумніви, що з дня на день й інші почнуть «домальовувати»? Архітектор М. Жариков («День» від 16.08.2002) розповідає про таке безглуздя, як початок будівництва торговельного комплексу на площі перед Національним спортивним комплексом «Олімпійський». І робиться це за відсутності проекту — повна аналогія з початком будівництва фітнес-центру.
Нарешті, про ще одне, що виглядає просто анекдотично. Згідно з проектом плану забудови центральної частини міста Києва, що розробляється в Інституті містобудування, на тому місці, де розташований стадіон «Динамо» ім. Валерія Лобановського, передбачається звести новий комплекс урядових споруд, а стадіон «відселити» на лівобережну частину міста. У той же час на затвердження до Київської міськдержадміністрації подано проект реконструкції цієї спортивної споруди. Цікаво, чи відає права рука у міськдержадміністрації, що коїть ліва?
Як на мене, найближче до кардинального, принципового вирішення проблем підійшли ті співробітники редакції «Дня», які висловили свою думку з цього питання Ларисі Скорик й були нею підтримані: «Вам не здається, що в Україні потрібно запровадити мораторій на забудову в центрі міста — до тієї пори, поки не навчимося робити це цивілізовано, поки не відстояться ідеї?» Це все добре, але абстрактно й невизначено. Тому пропоную діяти і робити це у такий спосіб: на карті Києва обвести центральну (історичну) частину міста й заборонити — Указом Президента або Законом України — на цій території будь-яке будівництво доти, доки не буде розроблено й затверджено Генерального плану реставрації, реконструкції та забудови центральної частини Києва та макету, виготовленого відповідно до того плану. Аби розробка плану і макету перебувала під контролем громадськості, необхідно зобов’язати розробників періодично (скажімо, раз у квартал) звітувати перед громадськістю, розповідати про зроблене, демонструвати креслення, макети тощо, відповідати на запитання представників громадськості та засобів масової інформації, вислуховувати зауваження та пропозиції. Ось у такому співробітництві й народжуватимуться та визріватимуть ідеї.
Зрозуміло, вирішувати, яким конкретно бути центру столиці, яким має бути його архітектурне обличчя, — справа фахівців, професіоналів. Я ж хочу спинитися на одному принциповому питанні, ніяким чином не втручаючись у питання суто професійні.
«Старий Хрещатик, — каже пані Скорик, — не шедевр». Із цим я цілком згоден. Але наполягаю на тому, що не лише Хрещатик, а й узагалі центр міста обов’язково має бути перетворений на шедевр (ні, не зараз, коли ми голі й босі, а у майбутньому, коли трохи зіпнемося на ноги). Це вкрай необхідно, у цьому є нагальна потреба. Чому?
Архітектуру називають музикою, застиглою у камені. Ця застигла у камені музика центрів столиць розвинених країн віддзеркалює те неповторне, унікальне й вічне, що є у кожного народу, й, позбувшись якого, народ, власне, й перестає бути народом. Історичні центри Лондона, Парижа, Мадрида, Рима, Відня, Будапешта, Праги, Варшави, Стокгольму, Брюсселя відрізняються один від одного так само, як різняться поміж собою англійці, французи, іспанці, італійці, австрійці, угорці, чехи, поляки, шведи, бельгійці... Народи не лише пишаються цими центрами, центри сприяють самоствердженню народів, їх консолідації, мимовільному усвідомленню кожним з народів того, що він є рівноправною й рівноцінною складовою світу. Ці центри належать минулому, сучасному і майбутньому. Вони умовно вічні й недоторканні. Незначні зміни в архітектурному обличчі центрів, що подеколи відбуваються, спричиняють збурення й протести громадськості. Таке спостерігалося, зокрема, у Парижі, де за ініціативи колишнього президента Франції Ф. Міттерана збудували виставковий павільйон на території Лувру, й у Петербурзі (столиці, щоправда, колишній), де на Невському проспекті дещо змінили фасади двох будинків, частину перших поверхів яких перетворили на вестибулі станцій метрополітену.
Такого центру ми не маємо, але він неодмінно має бути.
За фахом я не архітектор і не художник, але протягом приблизно тридцяти п’яти років час від часу вів екскурсії по Києву. Попри це, деяких речей, про які говорить пані Скорик, збагнути не в змозі: «Київ унікальний своєю ландшафтністю — це те, що може згармонізувати будь-які найнегармонійніші й навіть не дуже вдалі елементи, бо ніщо так не «лагодить», як рельєф і зелень». Уявіть собі, що ви стоїте на розі вулиць Б. Хмельницького і Хрещатика. На протилежному боці центральної вулиці столиці ви бачите два дванадцятиповерхових будинки незрозумілої архітектури, а між ними на височенному пагорбі — неосяжних розмірів монстр з вежею, увінчаною шпилем з п’ятикутною зіркою. Хіба ландшафт може якоюсь мірою допомогти позбутись огиди до цієї соціалістичної потвори? З того місця, де стоїте, підіть тим кварталом Хрещатика, про який йшлося вище. Ліворуч від вас — дерева, посаджені вздовж проїжджої частини вулиці, праворуч — будинки кінця ХIХ — початку ХХ століття, від яких, як уже зазначалося, пані Скорик не в захваті. А як зелень може посприяти тому, аби захвату побільшало?
Дійсно, «старий Хрещатик — не шедевр». Не шедевр — загалом й уся центральна частина міста. Починаючи з ХIII століття й до 1991 року, Київ не був столицею країни, і після нищівної кількаразової руйнації за часів середньовіччя забудовувався як провінційне місто, здебільшого хаотично. На початку ХIХ століття в ньому мешкало усього 50 тисяч жителів і налічувалось аж 300 кам’яних споруд. За багато віків у центральній його частині не з’явилося жодного, як зараз кажуть, мікрорайону, зведеного за попередньо розробленим планом; поряд із спорудами, які з архітектурної точки зору були високого рівня, будували й зовсім незграбні. За радянських часів багато як тих, так і інших було знесено, а на їхньому місці, як правило, поставали потворні короби, що найчастіше були набагато вищими, ніж оточуючі споруди, й ніяк не гармоніювали із будівлями минулих часів. Нинішня ж міська влада, здається, поставила за мету остаточно спотворити й без того не досить виразне архітектурне обличчя міста.
Цьому неподобству слід покласти край. Найнегармонійніші ж і, м’яко кажучи, не дуже вдалі елементи не варто приховувати від очей людських ландшафтами, зеленню та іншими «фіговими листками» — вони все одно проглядатимуть крізь них, як крізь кафтан відомого літературного персонажа, і лише свідчитимуть про комплекс меншовартості, який ми ніяк не можемо здолати. Таких речей слід поступово й послідовно позбуватися. Лише звівши видатний архітектурний ансамбль у центрі й довівши до пристойного рівня інші райони міста, ми пишатимемося столицею держави, що розташована не на сході, а у самісінькому серці Європи.
ВІД РЕДАКЦІЇ
Наші читачі-кияни не залишилися байдужими до піднятої «Днем» теми архітектурного обличчя столиці. Зокрема, збереження історичного центру. До редакції звернулися мешканці вулиці Льва Толстого з приводу оголошення міською владою конкурсу на надбудову мансард над їхніми будинками. Люди протестують проти чергових «архітектурних вправ» і вірять, що спільними зусиллями ми зможемо покласти їм край.
