Нещодавно у Білостоці, Більську та інших місцевостях Підляського воєводства Польщі відбувалися концерти української пісні й танцю та супровідні заходи XVI Фестивалю української культури «Підляська осінь». Організатор імпрези — Союз українців Підляшшя, який цьогоріч відзначає п’ятнадцятиріччя свого існування, запросив виконавців народної та естрадної музики як із підляського регіону, так і з України (молодь розважав, до речі, луцький гурт «Флайза»). Офіційними гостями фестивалю були українські дипломати з послом Олександром Моциком, а також депутати польського парламенту й воєводської та місцевої влади, які, як самі публічно зiзнавалися, також «свої люди» й справа збереження та популяризації української культури та рідної мови близька їхнім серцям.
«Українська нацiональнiсть на Пiдляшшi не тiльки не вмирає, але навпаки — розвивається». Слова, сказанi колись одним із українських дипломатів, які навідували фестиваль «Пiдляська осiнь», дуже влучно відображають як цiль, так i значення цього культурного заходу. Адже в умовах проживання в межах іншої держави культура стає тiєю дiлянкою життя, в якiй можемо зберiгати деякий нацiональний суверенiтет.
«Пiдляської осенi» так чекаю, що вперше тижнi, а пiзнiше днi рахую, — говорить одна із глядачок. — Запрошую своїх колежанок, знайомих, всiм нагадую, щоб поїхали, бо це гарна iмпреза. Менi дуже подобається, бо можна багато своїх пiсень почути. Тут так якось духовно вiдроджується, музика людину молодшою робить, живiшою».
Основні фестивальні заходи традиційно відбуваються у Більську та Білостоці, окремі концерти організуються в повітових містах Гайнівка та Сім’ятичі, інколи в менших містечках. Тут, на міських та сільських сценах, пліч о пліч стають виконавці з Підляшшя, інших регіонів Польщі та України, зокрема з Волинської та Рівненської областей, а також й із Києва, з Галичини, іноді з Запоріжжя та Дніпропетровщини. Виступали тут також українські колективи з Берестейщини (Білорусь), Пряшівщини (Словаччина), а минулого року — навіть молоді козачата із далекої Кубані.
Зараз ця соборність української культури поза адміністраційними й політичними межами здається зовсім природною, але щоб із мрії могла вона перетворитися в дійсність, мусив проіржавіти колючий дріт ідеології, яка «братній» кордон поміж Народною Польщею та Радянською Україною перетворювала в барикаду на дорозі нормальних людських відносин. Сталося це наприкінці 1980 років, в умовах «прискорення прогресу» радянської «перебудови» та зміни політичної системи в Польщі.
Влітку 1989 року першою ластівкою на Підляшші був студентський фольклорний колектив «Горина» з Інституту культури в Рівному. Далі окрім «Горини», яка стала постійним учасником майже всіх українських культурних заходів, на Підляшшя стали приїжджати з рідною піснею і словом також колективи з Києва, Луцька, Івано-Франківська та навіть Севастополя. Був також і зворотній рух, як хоч би присутність народних виконавців iз Підляшшя на I Міжнародному фестивалі українського фольклору «Берегиня» в Луцьку (червень 1991 року). Наслідком міцніючих культурних контактів української громади Підляшшя з Україною був спільний захід — триденні Музичні діалоги над Бугом, які відбулися у мальовничому містечку Мельник, про яке згадує ще «Галицько-волинський літопис», а городище з княжих часів і досі височіє над берегом ріки.
Партнерами організаторів з Підляшшя були лучани Василь Ворон та Володимир Мазур. Зібрали вони чималий мистецький загін, який на музичному фронті діяв спільно з фольклорними підляськими колективами. Музичні діалоги над Бугом «Мельник 91» почалися 31 серпня 1991 року, отже за тиждень після проголошення Верховної Радою незалежності, що й дало луцьким журналістам обгрунтування для присвоєння імпрезі почесного звання першого міжнародного культурного заходу незалежної України.
З організаційних причин захід зі зламу серпня і вересня у 1993 році перенесений був на глибоку осінь, від чого і виникла сьогоднішня його назва — «Підляська осінь». Перенесення імпрези з мальовничого, але все ж таки периферійного Мельника до Більська, центру української національно-культурної активності на Підляшші, мало наслідком не лише збільшення кількості глядачів, але й більше зацікавлення регіональних білостоцьких ЗМІ.
Найвитриваліші глядачі, які від 1991 року навідуються на музичні концерти та супровідні заходи, могли побачити кілька десятків українських співочих, музичних і танцювальних колективів, а також солістів з України, Польщі, Білорусі, Литви, Словаччини, якi презентували як традиційний фольклор та українські духовні пісні (що виконувалися у більських і білостоцьких церквах), так і сучасну музику й танцювальне мистецтво.
Під час перших фестивалів «місцеві сили» обмежувалися властиво сільськими фольклорними ансамблями з немолодими вже виконавцями. Ситуація почала змінюватися від 1995 року, коли працювати на підляській культурній ниві почали випускниці рівненського Інституту культури (зараз Національного культурного університету). Окрім вивчення української мови, почали вони з дітей і молоді організувати співочі ансамблі — «Ранок» та «Гілочка». Згодом виникли й інші молодіжні колективи, які виконують музику в осучасненому фольковому стилі. Отже, зараз на фестивальних підмостках можна побачити всі покоління підляських любителів української пісні — починаючи від дошкільнят із садочка, шкільної і студентської молодi аж до «ветеранів» підляського народного співу, які ще добре пам’ятають колишні пісні, котрі до темної ночі лунали по селах і у свята, й буденними вечорами.
Перші ластівки наукового дослідження історії та мови й культури Підляшшя спеціалістами з України вже є. За приклад хай буде збірник «Традиційні пісні українців Північного Підляшшя», складений за матеріалами експедицій, проведених у 1999—2001 роках львівськими дослідницями Ларисою Лукашенко та Галиною Похилевич, який побачив світ минулого року у Львові. Саме презентація цього збірника та його доповнення — диску з записами народних співаків Підляшшя, випущеного у серії «Етнічна музика України», була одним із пунктів програми цьогорічного фестивалю.
