Радянського поета з драматичною особистою долею Осипа Мандельштама, якому належать слова у заголовку, навряд чи знають у нинішній незалежній Україні. Хіба що люди поважного віку, яким випало жити за кількох влад і в кількох епохах. Та саме це відчуття — визнання факту, що після президентських виборів змінилася не лише перша особа в державі, а ми всі наче прокинулися у новому, здавалося б, світі — було присутнє у волинян, які ділилися своїми думками про прожитий тиждень. І світ виявився не новим, а просто давно деким забутим старим...
Володимир БАЧИНСЬКИЙ, головний лікар волинської обласної лікарні «Хоспіс»:
— Порадував привіт із маленького села Замлиння, яке неподалік митного переходу в Ягодині, за сім кілометрів від кордону з Польщею. У Замлинні ми з дружиною, свіжоспечені випускники медінституту, починали свою, як кажуть, трудову діяльність. У 24 роки я став головним лікарем протитуберкульозної лікарні, мав під своїм керівництвом аж 94 працівників. До лікарні у цьому приміщенні знаходився санаторій, а ще раніш — прикордонна комендатура. Це був справжній рай на землі, там дуже мальовнича місцевість. Поруч прекрасний березовий гай, парк, посаджений працівниками санаторію, близько річка Неретва... Ми там прожили чотири роки і за цей час вдалося значно покращити матеріальну базу. Провели у корпуси воду, зробили каналізацію, внутрішні туалети, опалення. Село мало роботу. Моя дружина ще й бандуристка, то організовувала з медиків концертні бригади, з якими ми їздили по навколишніх селах, я був конферансьє і читав вірші. І діяла ця лікарня аж до 2001 року. Потім її закрили, бо треба було економити гроші на охорону здоров’я, приміщення як обласну комунальну власність безкоштовно передали римо-католицькій громаді з Луцька... А ми ж мали ще й 15 гектарів землі, садили городину, утримували коней... Шкода, що це все вже втрачено.
Ніна ПОРЕМСЬКА, голова волинського Товариства польської культури імені Тадеуша Костюшка:
— Порадувало, що була можливість членам нашого товариства разом із дітьми побувати у Вищій школі в польському місті Біла Подляска. Ми маємо чудові зв’язки з такою ж державною школою у Хелмі, а тепер перспектива для співробітництва значно розширилася. Але їздили наші люди найперше за тим, аби прилаштувати на навчання своїх дітей. В Україні, на жаль, вища освіта для людей з «нетугими гаманцями» стає все проблематичнішою. А там, якщо вступаєш, дають гуртожиток і платять стипендії. Де в нас є така стипендія у 2500-2700 тисячі гривень? І це все-таки європейська освіта, що цілком доступна розумній дитині. Ця поїздка втішила мене як керівника громадської організації. А як маму втішила інша... У велике свято — Зіслання Духа Святого — ми з дочкою Іриною та ще дев’ять чоловік у нашому головному кафедральному римо-католицькому костелі у Луцьку отримали миропомазання. Православні отримують його при народженні, а католики — у зрілому віці, коли людина зрозуміє, що треба підтримати своє хрещення.. При цьому обирається й нове духовне ім’я. Оскільки я бабуся, маю онуків, то вибрала ім’я Анна на честь бабусі Ісуса Христа. Це була дуже урочиста подія.
Наталія ПУШКАР, головний хранитель Волинського краєзнавчого музею:
— Нещодавно вся Україна дізналася, що на українській землі постав новий пам’ятник Сталіну. Це мене не просто засмучує. Від часу президентських виборів нічого оптимістичного для країни загалом і не бачу. Колись у газеті «Правда» я читала вірш Євгена Євтушенка «Наследники Сталина». Пам’ятала, власне, одну строфу про те, що «мы вынесли из Мавзолея его, но как из наследников Сталина Сталина вынести?». Ось це нині й спостерігаємо: спадкоємців Сталіна, які нікуди й не дівалися, а ми просто втратили цілих 19 років для своєї справжньої незалежності. Євтушенко був усе ж радянським поетом, і в пошуках порятунку від сталіністів звертався до радянського уряду, який мав би, як пише у вірші, подвоїти, потроїти зусилля, аби Сталін не встав із труни. В Україні ж це сталося. Нам ще на початку 90-х років подарували фразу «Маємо те, що маємо», а ми нею все тішимось і тішимось. Як стадо баранів пішли навіть не в сталінську, а в путінську Росію, і ким ми в ній будемо, ще однією губернією?.. Ми насправді сонні, відсталі, ліниві, а не працьовиті. Ось зараз наш музей змушують вирахувати, скільки грошей для нього заробив кожен працівник. Я, наприклад, роблю експертизи унікальних речей, які нам повертають з митниці, зі Служби безпеки. Але хто це порахує? Повертають на шалені суми, а я роблю безплатно, з любові до рідного музею, і рада, що передають нам достойні речі.
Оксана ЯРОШ, політолог, директор Волинської обласної громадської організації «Гендерний центр»:
— Не захоплюючись «Однокласниками» та подібним, нещодавно несподівано відкрила для себе привабливість соціальних мереж. Досі ставилася до них скептично, а тепер рада, що маю чимало друзів, котрі, як і я, щось підтримують. Адже значно простіше об’єднати тих, хто проти. А тут люди гуртуються навколо чогось. Так символом протесту проти цензури стала... ялинка, адже після непересічного випадку з вінком, який впав на нашого Президента і того, що після цього відбувалося, стало зрозуміло, що наші люди все-таки звикли до демократії, і вже не сприймають заборон, не хочуть, щоб вони стали можливими.
