Услід за Костянтином Рильовим («День», №№ 46, 51) ще раз поміркуймо про феномен Ф. Ніцше — філософа, творчість якого викликає неоднозначні, почасти діаметрально протилежні реакції. До речі, Ніцше вважав, що насправді у нього немає жодного вдячного читача, який би, перш ніж критикувати, принаймні намагався його зрозуміти. Тому він звертався до майбутніх поколінь. Чи зрозуміли вони його? Чи однозначно «винне» вчення Ніцше в породженні ідеології фашизму? Спірне питання. До прикладу, запитаємо: чи винне біблейське вчення в породжені жахів середньовічної інквізиції, хрестових походів? Однозначно ж — ні! Просто якось по- своєму використали, підтасували. Лукава природа людини!
Я не філософ, і тому не можу оцінювати Ніцше з широких філософських позицій. Але в мене склалося враження, що він був не стільки філософом, скільки першим справжнім психологом. Він препарував людську природу і трохи отруївся тими випарами.
Умовно, в стилі того ж таки К. Рильова, Ніцше можна порівняти із З. Фрейдом. Останній відомий тим, що витяг на світ божий могутній сексуальний інстинкт і довів, що це є фактична реальність, невід’ємна частина людської природи. Якщо ж релігія чи виховання витісняють цей інстинкт, не дають йому прояву, то люди стають невротиками. Правда, Фрейд, з погляду поміркованих сучасних психологів, зайшов аж надто далеко, коли став стверджувати, ніби культура, цивілізованість шкідливі, бо заважають сексуальній енергії функціонувати безперешкодно. «Співвідношення культурного і природного в людині — це питання міри і пропорції, а не «або-або», — дуже спокійно говорив К. Юнг дещо пізніше.
Інстинкт продовження роду має могутню силу. Але ж, погодьтеся, інстинкт самозбереження важить не менше. Коли ми говоримо про інстинкт самозбереження, то маємо на увазі намагання суб’єкта максимально контролювати завжди в певній мірі загрозливе зовнішнє середовище. Це досягається шляхом концентрації влади. Наука нам дає владу над природою. А в людському середовищі для реалізації влади існують різні засоби: соціальний статус, маніпуляції, хитрість, підступ, жорстока сила... По-моєму, вимальовується знайомий портрет Сталіна. Хоча... це особа демонічна у своїй масштабності. Милі та беззахисні жіночки намагаються діяти м’якше.
Саме Ніцше справедливо доводив, що воля до влади — частина людської природи. Не можна заперечувати те, що реально існує. «У них навіть ті, хто зверху, наділяють себе добродійністю тих, хто знизу». Зазвичай це лицемірство і демагогія. Хіба ні? Але Ніцше, на зразок Фрейда, переоцінив цей другий інстинкт, коли намагався довести, що воля до влади є мірилом якості людини. Ставши на таку точку зору, Ніцше, природно, відмовився від християнської доктрини. Людина втратила опору в релігії. І втратила опору як таку. Навіть безбожні комуністи недалеко втекли від християнського світобачення, зробили месію з Леніна, правда, він не воскрес, але забальзамували надовго. І обіцяли рай не на небесах, а на землі, правда, після нашої смерті. У цьому плані краще було б сподіватися все ж на небесні кущі.
Ніцше, як і Фрейд, як багато інших першопрохідників, помилявся і утрирував. Будьмо милостивими до перших. Але він був дуже послідовним і надзвичайно мужнім. Мені симпатичні люди, здатні глянути правді в очі, тому я його захищаю.
А істина — вона завжди десь посередині. Між двома крайнощами. Сьогодні явно мода на Ніцше, і не лише, скажімо, в Австрії, а й у нас. Ніцше зневажав натовп, і це виявилось актуальним. Натовп намагається знищити все унікальне, індивідуальне, високе. Саме те, що несе в собі елемент розвитку. «Люди — не рівні» — це сказав Ніцше, що дуже актуально. Розпалася імперія, де всіх намагалися зробити рівними. Демократія переростає в суспільство споживачів, які нищать власне середовище проживання. Тому, на мій погляд, в недалекому майбутньому можна чекати великих перегинів у реалізації принципу «люди — не рівні». Працює інстинкт самозбереження. І добре, якщо людина розвиватиметься в напрямку незалежної індивідуальності, не дуже схильної піддатися якому-небудь масовому психозу. Правда, набагато легше стати героєм, протиставивши себе «черні». Матимемо жорстоких «аристократів навиворіт», що зневажатимуть фундаментальні цінності і власний народ. Можливо, такі вже є?
Біблійне «люби ближнього свого, як самого себе» Ніцше вдало акцентував: «...але спочатку стань тим, хто любить себе, щоб втриматись біля себе, а не вештатись довкола». Насилля, яке ми застосовуємо до власної природи в угоду завжди сумнівним авторитетам («не сотвори собі кумира»), ми легко переадресовуємо і на своїх ближніх. Хіба ми буквально не ті, що вештаються довкола? Значна частина Західної України вишукує щастя в Європі, чимала частина Східної — десь у Росії. А треба вирішувати власні проблеми на своїй території й у своїй душі. Завжди були зовнішні поневолювачі, і ми плакали. Тепер вони трансформувались у внутрішні. Нам заважають нормально жити власні комплекси, і ми плачемо. А може, знову був правий Ніцше: «Керувати важче, ніж підкорятися», «...втративши можливість підкорятися, вони втратили свою останню ціну». Особливо ж несимпатичні наші старі нашим молодим. Бо аж надто часто захищають те, що давно вже купи не держиться, боячись щось змінити у своїй свідомості. Тому ми виплескуємо цю воду... разом із дитиною. І стаємо циніками від безпорадності.
Ми намагаємось якось виборсатись із цієї чорної смуги. І починаємо шукати позитив, але він живе недовго, захлинаючись негативом або вироджуючись у пафосі.
«Те, що є психологією людства, це також і психологія окремої людини», — говорив К. Юнг. Тому було б відрадно, якби кожен з нас зайнявся елементарною, чесною психотерапією. Відверто означив коло своїх проблем, які заважають жити. І поставився до них суто по-українськи. Знаєте, існує така українська примовка: «На кожну хворобу зілля є, треба тільки пошукати». Фаталізм — погана риса. Варто прийняти себе зі своїми проблемами, а також і зі своїми достоїнствами. Врешті, в кого їх, проблем, немає? Уже не один народ припинив своє існування. А ми живемо. Прийнявши себе такою як вона є, людина звільняється від комплексу меншовартості стосовно до когось. Звільняючись від порівнянь (на свою чи не на свою користь) — звільняється від залежності. Мова йде про справжню внутрішню незалежність.
Врешті-решт, на початку ХХI століття ми все ж таки здатні стати психологами настільки, щоб не боятися сказати щось об’єктивно хороше про Ф. Ніцше, В. Леніна... Аби не виплескувати разом з водою дитину. Бо справжня культура — це неперервність історії. Навіть якщо ця історія така трагічна.
