Обравши в грудні 2004 р. парламентський шлях розвитку, який виглядає значно демократичнішим ніж президентський, ми теперь повинні просуватись саме по ньому. З цього випливає те, що уряд України повинен бути повноцінно збалансований, мати всі складові для повноцінного державного функціонування, як всередині країни так і в зовнішніх відносинах. Особливе місце займає вертикаль виконавчої влади. Вона повинна підпорядковуватись уряду, бути дієвою. Це той корінний стовбур, який забезпечує прийняття рішень та швидке й обов’язкове виконання рішень зверху і донизу. Що ж до Президента, то його повноваження повинні полягати в тому, що він являється представником держави, має лише контролюючі функції та регулює відносини між парламентом та урядом. Тобто владні повноваження уряду, який бере на себе завдання по розвитку країни, виконує і відповідає за нього, в цій схемі мають бути значно вагоміші для держави і суспільства, ніж повноваження Президента. При цьому, розробляючи цей механізм, ми не повинні думати про конкретні прізвища, що зараз займають або можуть зайняти ті чи інші посади. Тут надзвичайно важливо, щоб ефективно діяв державний механізм. В частині політикуму нині існують думки про те, що сьогодні нам потрібна сильна президентська влада, яка швидко й енергійно забезпечила б виконання тих чи інших рішень. Але цей механізм прийняття рішень однією особою при сильній вертикалі влади можна частково впровадити, надавши великі повноваження прем’єр-міністру. Виписуючи владні повноваження уряду, потрібно провести широкий діалог серед суспільства, політичних кіл, науковців щодо того, яку частину рішень уряд повинен приймати колегіальне, і які повноваження матиме особисто прем’єр. Тут є місце для маневру: чи нам потрібний сильний прем’єр-міністр, чи рішення колегіальне повинен приймати весь Кабінет Міністрів.
Президентська ж модель, яка в нас була, притаманна, як правило, менш демократичним країнам. Держави в своєму розвитку поступово переходять від монархічних диктаторських режимів (царів, королів, імператорів, султанів) до більш демократичних, конституційних моделей управління (президентських, президентсько-парламентських, парламентсько-президентських та суто парламентських). Тому, коли ми вже пройшли етап сильної президентської влади, знову повертатись назад до влади над державою однієї особи — не варто. Ця авторитарна влада буває досить небезпечною. Адже коли рішення державного значення залежать від волі однієї особи — це небезпечно. Чи завжди ця особа адекватна, відповідальна за свої дії, чи не впливають на її рішення особисті відносини, коло друзів, стан здоров’я, вік, особисті вподобання, чи завжди піклується про благо свого народу? Скільки є випадків у світі, коли авторитарна президентська влада поступово обростає величезною кількістю родичів, друзів, прибічників, тобто людей одного клану. Повертатись знову до такої моделі, знаходячись в центрі Європи, буде величезною помилкою, яку виправлятимуть наші нащадки. Ми вже й так досить віддалились від Європи в демократичному розвитку, особливо за останній рік.
Потрібно просуватись вперед по шляху, який торують більш розвинені демократичні країни. Потрібно будувати потужну, стабільну, більш демократичну парламентсько-президентську державу, де б владарював Закон, а не політична доцільність, і де б за порушення Закону, особливо Основного Закону, твердо й безжалісно карали. Потрібно більш чітко виписати в тексті Конституції безперервність функціонування державної влади, закласти механізм постійного функціонування парламента, Президента, уряду, інших державних інституцій.
Ми напередодні нових виборів. Але чи вирішать вони проблему, закладену в державному механізмі? Отже, якщо до влади прийде «помаранчева» більшість, і Президент, більшість парламенту та Кабмін стануть однією командою, то справи вирішуватимуться швидко й ефективно. Але навіть при цій ситуації вже закладений прецедент виходу з парламенту більше 150 депутатів, і неможливість його подальшої роботи. Це вже нова криза. А ось коли до влади знову прийде нинішня коаліція, то закладена проблема в державному механізмі знову почне нагадувати про себе. Отже нам вкрай необхідно «відремонтувати» державний механізм управління країною.
Нині політична палітра України дуже різнобарвна — майже 130 політичних партій. Саме по собі це можливо і непогано, але набагато краще було б, якби ми мали хоча б один десяток потужних партій, які б на рівних конкурували між собою. Сьогодні невеликі «диванні» партії із-за вождизму своїх лідерів не бажають об’єднуватись в блоки або ж створювати великі потужні партії. Розвиток держави страждає ще й тому, що великі політичні сили, які приходять до влади, не можуть провести так необхідні країні глибокі реформи лише тому, що бояться втратити велику частину своїх прихильників і в подальшому політичному процесі залишитись на узбіччі. Потрібно розвивати широку прихильність народних мас до великих політичних гравців, а не клонувати все нові й нові політичні мікропартії, які не несуть нічого нового, а лише повторюють в своїх програмах напрацьоване іншими.
