На жаль, українська література до початку ХХ ст. не може похвалитися багатою історією розвитку мандрівного нарису, такою, наприклад, як літератури англійська, французька польська чи російська. Можна зробити навіть припущення, що цей жанровий різновид слабо розвивався в тих національних літературах, які репрезентували колоніальні народи. Зрештою, треба констатувати і недостатнє вивчення історії українського мандрівного нарису в ХІХ — на початку ХХ стст.
У 1920 — 1930-х роках мандрівний нарис переживає у вітчизняній літературі період бурхливого розвитку. Національно-культурне українське відродження межі ХІХ —ХХ століть стає основою національно-визвольних змагань 1917—1921 рр., а свого апогею дістає у 1920-ті — на початку 1930-х років, у період коренізації, який не зовсім правильно називають українізацією. Закінчується період «самовдоволеної пихи пирятинського домосідства, величної задоволеності кобеляцькими обріями» (Цитата з передмови М. Новицького до книги нарисів Л. Недолі «Жовті брати: Крізь Хіну» про мандри Китаєм, надрукованої 1929 року).
Починається процес пізнання себе самих. Навіть найяскравіші представники української культури зі здивуванням усвідомлюють, що є дуже багато невідомих або маловідомих фактів, явищ, речей не тільки в історії, культурі рідної нації, а й у її довкіллі, ландшафтах, архітектурі та скульптурі міст і сіл. Виникає потреба заповнити лакуни. Тому, наприклад, В. Підмогильний і Б. Антоненко-Давидович із друзями сідають у кінці 1920-х на велосипеди й мандрують Київщиною, Сумщиною, Полтавщиною, Катеринославщиною... Їдуть так, щоби можна було, крім іншого, зупинитися вдома у письменників (аналоги сучасних гостелів чи готелів). Але ж була і ще одна причина: якомога краще пізнати околиці рідних Охтирки чи Чапель (тут пригадується також знайомство у дитячі та юнацькі роки Підмогильного з Д. Яворницьким як дослідником колишніх козацьких територій).
Пізнаючи себе, представники української нації неминуче поставали потребою пізнати навколишній світ. Адже справжня значимість України ставала зрозумілою через порівняння з іншими державами, націями і культурами, через установлення багатовікових культурно-мистецьких зв’язків із зарубіжжям. «Все гостріше відчувається в масі органічний зв’язок між процесами, що відбуваються у нас, і процесами, що назрівають по найдальших кутках земної кулі» (це знову той самий М. Новицький). Саме звідси йде зацікавлення «психологічною Европою»; зацікавлення Сходом, який прокидався до звільнення від колоніального гніту, до творення нової культури на основі багатющих надбань старих віків, породжує теорію Хвильового про Євразійський Ренесанс. Потрібно було також добре знати історію й сучасність тих народів і народностей, яких Радянський Союз об’єднав у одну сім’ю. «Дружба народів — не просто слова, дружба народів — це правда жива»... Зараз ці слова викликають насамперед іронію, але в них була значна частка і щирого переконання, і прагнення національно-культурного єднання і взаємозбагачення.
Політика письменницьких і журналістських організацій, українських партійних і урядових діячів спрямовується на популяризацію України, для чого цілеспрямовано видаються чималі кошти на відрядження, інколи довготривалі. Так само не шкодують коштів на відрядження в найрізноманітніші куточки СРСР: в Карелію, на Крайню Північ, у Сибір і на Далекий Схід, на Алтай і в Середню Азію, на Кавказ і Закавказзя... Письменницькі делегації чи літератори-одинаки делегуються за кордон, щоби розповісти про політичний устрій, стан економіки, здобутки культури у країнах Заходу і Сходу, а головне — про життя робітництва, класову боротьбу, національне визволення тощо.
Наслідком таких мандрівок Україною (з власної волі чи у творчих відрядженнях) стають нариси А. Панова «В наметі над Дніпром», Я. Баша «На берегах Дніпрових», Я. Бріка «Місця минулого й майбутнього: по Чернігівщині», П. Вільхового «Чапаєвці», О. Перегуди «Об’єктивом з авта», Марка Вороного і Ю. Мартина «Люди, сітки й вітрила», Б. Антоненка-Давидовича з красномовною назвою — «Землею українською», О. Борзаківського з не менш промовистою назвою — «По незнаних закутках» та багато інших. Були книжки й російською мовою, наприклад, «Подземные горизонты : очерки о Донбассе» Миколи Коробкова.
Привертають увагу чималі наклади журналів, у яких публікувалися ці мандрівні нариси, або ж окремих книжкових видань.
А загалом книжок про різні регіони Радянського Союзу публікується неміряна кількість (за назвами). І так само недорогих та великими накладами. Умовно мандрівні нариси можна групувати за регіонами СРСР і закордону, про які в них ідеться. Так, навіть Прибалтика і Скандинавія, які перебували за межами центральних шляхів для подорожування, знайшли своє відтворення у текстах («Карелія» І. Багмута, «Розкол Європи» і «Рейд у Скандинавію» В. Поліщука, «У засніженій Фінляндії : із записок медсестри» Ї. Сатулли та ін.). Особливо багато мандрівних нарисів відкривають для українського читача знані й незнані закутки Азії. З народами Кавказу й Закавказзя в українців споконвічно були тісні культурні зв’язки. Крім того, Кавказ був зовсім близько від України, тому мандрівка туди була недовгою й досить недорогою. Не оминали нарисовці також можливості заодно відпочити на кавказьких курортах. Тому про мандрівки на Кавказ в українській літературі книг нарисів і журнальних публікацій чи не найбільше серед інших регіонів Азії й СРСР.
Прикметною рисою всіх мандрівних нарисів міжвоєнного двадцятиліття були «український» погляд на все, що відтворюється, велика увага до місця співвітчизників у різних кутках Союзу й закордону. Нічого дивного, що українством у нерідних краях цікавилися нарисовці, котрі потрапляли на Кубань (Д. Гуменна, П. Лісовий) чи Далекий Схід (І. Багмут, М. Пічугін, Е. Райцин та ін.). Про співвітчизників багато пишуть і мандруючи Середньою Азією, роблячи маленьке відкриття: українців там багато, і вони відіграють важливу роль у житті краю (повісті О. Досвітнього, нариси В. Мисика, тих самих І. Багмута й Д. Гуменної). В. Поліщук постійно порівнює раціональний спосіб життя норвежців із українською й радянською необлаштованістю, натякає на невисокий рівень культури харківського робітництва. Але що ж написати про українців, коли їх у Норвегії немає? Вихід і тут знайшовся. Норвезькі довідники давали неймовірну кількість інформації. «[...] в знайомому нам річному статистичному збірнику за 1928 рік на стор. 14 указано, що після відомостей на 1 грудня 1920 року чужоземців-українців у Норвегії 12 чоловіка [...] Одне можна з певністю сказати, що я був перший українець нової радянської формації, що ступив на норвезьку землю, коли не рахувати літуна Чухновського [...]».
Можна зробити припущення, що розвиток мандрівного нарису надзвичайно тісно пов’язаний із рівнем національної самосвідомості, культурно-суспільним становленням нації, тому в радянську епоху саме український мандрівний нарис офіційно не толерувався. У період культурно-політичного хаосу 1990-х — початку 2000-х років творилося небагато мандрівних нарисів, бо не було запиту читача. Зараз громадяни країни щораз більше сприймають себе частиною української нації, тому виявляють непідробний інтерес до власного минулого і сучасності, до економічних, наукових, культурних здобутків співвітчизників, до власної національної ментальності та ментальності інших націй і народів, до визначення власного місця у навколишньому світі, що створює сприятливі передумови для потенційного розвитку мандрівного нарису в сучасній українській літературі. Чи ці потенції будуть реалізовані, покаже час.
