Кожна історична доба має свої потреби, порушує свої проблеми, ставить свої вимоги, адекватні політичній атмосфері, меті, яку визначає в даний час суспільство. Розпад Радянського Союзу привів до краху останньої в історії імперії. Він не тільки надав можливості отримати багатьом, раніше поневоленим народам свободу, але й породив політичні та соціально-економічні кризи майже в усіх колишніх радянських республіках. Винятки — країни Прибалтики та Туркменія, які ще задовго до розпаду СРСР взяли неухильний курс на відбудову самостійної держави. Завдяки цьому пережили перехідний період iз меншими проблемами.
Україна, як відомо, отримала незалежність мирним шляхом, завдяки тому, що її курс на самостійність підтримало на всенародному референдумі більш як 90 відсотків українських громадян. Але нездатність головного керівництва України, її членство в СНД, жорстка прив’язаність промисловості України до промисловості Росії, проросійськи настроєний менталітет східної України, непослідовність впровадження соціально- економічних та політичних реформ у державі, загравання політичних партій напередодні виборів різних рівнів з політичною елітою Росії, корумпованість правлячої верхівки привели до того, що Україна на протязі п’ятнадцяти років незалежності так і не змогла вирватись із-під диктату Росії. Це чисто об’єктивні причини. Ми почали будувати нове суспільство за старими правилами.
Мій дід розпочав будувати нову хату. В старій жив. Коли завершив будівництво, переніс частину хатніх речей в нове помешкання, щось підновив, а непотріб викинув на смітник. Після цього розібрав стару хатину і розбив на тому місці квітник. Дідова освіта — два класи церковно-приходської школи. Ми ж зруйнували все, що тільки піддавалося руйнації. По-перше, соціалістичні виробничі відносини. Вкрай було необхідно! По-друге, економіку, культуру, медицину, освіту. А це навіщо?! А що натомість? Нічого! Причина проста: відсутність програми дій та цивілізованих «правил» гри. Коли хлопчаки на галявині ганяють м’яча, вони встановлюють правила: від двох голів до п’яти. Вони, звичайно, недосконалі. Але правила. Ми ж без усякої програми і правил почали будувати державу. Як Бог на душу покладе! Один до одного повторили 1917 рік.
Та найбільше лихо, яке принесла нам колишня компартійна верхівка, — це розпуск шкільних дитячих та молодіжних організацій. Із формули «навчально-виховний процес» у нинішній школі зостався тільки «навчальний процес». Чи варто це було робити? Ні! Потрібно було змінити ідеологію — нові дитячо-молодіжні організації не повинні були виховувати Павликів Морозових, сексотів, блюдолизів, пристосуванців. Адже всі наші біди від того, що ми виховували виконавців, а не homo sapiens, тобто людей думаючих, власну політичну і ділову еліту. Якщо десь і з’являлася така людина, вона опинялася в Москві.
Досвід минулих поколінь свідчить, що розбудова незалежної держави можлива лише за умови духовного піднесення народу, збереження його історичної пам’яті, сповідування широким громадським загалом національних цінностей, збереженням національної ідентичності. Ми повинні чітко усвідомити просту істину: поки існуватиме український етнос, доти існуватиме українська держава.
У сучасному українському суспільстві все гостріше відчувається потреба в удосконаленні процесу виховання підростаючого покоління, як необхідної умови соціального прогресу, руху суспільства по шляху його демократизації та гуманізації, заміни колишньої радянської комсомольської та компартійної еліти, яка сьогодні при владі, на дійсно національну, патріотично налаштовану українську еліту.
Тому цілком закономірними стали зміни у підходах до виховного процесу підростаючого покоління на основі козацької педагогіки на засадах християнської моралі, яка нині запроваджується в окремих школах. Наприклад, дитячо-юнацька козацька організація «Молода Січ» є практичним втіленням і результатом збереження та розвитку козацьких виховних традицій, яка передбачає конкретну мету та завдання всебічного національно-патріотичного виховання, фізичного гартування та психофізичного виховання підростаючого покоління, формування політичної та ділової української еліти. В основу виховання покладено одну для всіх національну ідею — утвердження української еліти, Української державності та єдності нації, формування свідомих громадян iз державним мисленням, особистостей, що гармонійно поєднують високий інтелектуальний і духовний розвиток, самопізнання з пізнанням природи буття, людини, всесвіту і суспільства, нації і людства.
Традиції невід’ємні від народу. Вони — втілення у дію світовідчуття, світосприйняття та вираження почуттів між окремими людьми. Людину оцінюють за національністю не лише через мову, а й за її поведінкою, тобто за традиціями та звичаями. Адже звичаї мають безпосередній вплив на формування духовної культури народу та національної творчості. Виховання в дитячо- юнацькій організації є чисто національним і відповідає духові українського народу, українській виховній традиції на основі козацької педагогіки та української ментальності. Тому метою кожного має стати виховання здорової, творчої, компетентної особистості, громадянина, носія національних цінностей, загальнолюдських, наукових, філософських, релігійних надбань, яка живе в гармонії з природо, сама з собою, вміє самовизначитись та самореалізуватись. А національний стрижень — наш головний предмет уваги — має прищепити віру в національну ідею, розвинути почуття любові до рідної мови, культури, утвердити пошану до національної символіки, відродити самоповагу й гідність, оскільки національні вартості відбиваються в національній культурі, мистецтві, літературі, традиціях, стосунках. Тому зусилля мусять бути спрямовані саме на те, аби через інтеграцію історії, українознавства, роботи різних мистецьких студій, проведення мистецьких фестивалів, конкурсів донести красу й велич рідної землі.
Сьогодні потрібно знайти в собі стільки любові, щоб, з одного боку, пригорнути, зігріти тих, кому важко вичавити з себе «раба», той невід’ємний «страх», а з іншого — виховати молоде покоління сміливим, навчити жити без страху, відчути себе вільною людиною, відкрити їм дорогу до правди, віри, любові. Запалити в їхнiх серцях любов до України і гордість за неї. Роботи на ниві цієї царини багато. Але надворі весна. П’ятнадцять років — це лише танення снігів. То ж мусимо підготуватися, встигнути за дану весну цю ниву засіяти. А далі потрібна віра, а ще надія, що посіяне дасть гарні сходи, і благати Господа, щоб дав нам дожити та зібрати врожай.
Хотілося б очікувати на зацікавлення у вирішенні зазначеної проблеми з боку освітянських органів України та активних бізнесових структур спільно з Українським козацтвом. Ми хочемо відчути, що ви з нами, що ми не самі. Наші діти — наше майбутнє. Наша спільна робота вимагає мудрості, зваженості та часу. Це природний процес. Його не можна штучно прискорювати, його потрібно стимулювати.
Щоб утвердити в Україні громадянське суспільство з його ринковим, конкурентним середовищем, ми мусимо сформувати самостійну, підприємливу особистість iз сильним характером, здатну жити в умовах свободи, долати життєві перешкоди. І такого нового українця ми повинні виростити і виховати. Українця, який буде цінувати свою національну ідентичність, пишатися тим, що він українець, незалежно від свого етнічного походження.
