Уважно прочитав і перечитав книжку «Сила м’якого знака». Як пересічна національно свідома людина, я знайомий з багатьма окремими положеннями, фактами, твердженнями за цією важливою тематикою. Тобто я не відкрив для себе Америки, але прочитав книжку з вдячністю й задоволенням — нарешті під єдиною обкладинкою розставлено всі крапки над «і» у визначальному для нас питанні: «що є Русь» і «чиї ми діти».
Прочитав і усвідомив, що вже бачив і читав матеріал, який можна умовно назвати «рефератом» книжки «Сила м’якого знака», де стисло та чітко визначено всі основні месиджі цієї книжки, причому — в тій же самій послідовності.
Написати реферат до книжки, що вже зроблена, не складно, але матеріал, про який іде мова, написано за 80 років до виходу книжки «Сила м’якого знака». І написав (точніше — створив) його митрополит УАПЦ Василь Липківський — це уривок з проповіді «Пречиста Діва Марія, Св. Софія і Українська церква як предмет суперечок». Це одна з проповідей, що Василь Липківський, з якого за наказом ГПУ 1927 року було «знято тягар митрополичого служіння» і відсторонено від активного життя, надсилав зі знецерковленого Києва до Канади — своєму учню і послідовнику отцю Петрові Маєвському. Саме завдяки йому збереглась частина великого творчого спадку В. Липківського. Зокрема, він зібрав докупи й видав книжку «Проповіді на неділі і свята. Слово Христове до Українського Народу», в якій вміщено 197 проповідей Липківського, що й сьогодні не втратили своєї значущості й навіть актуальності. (У передмові до книжки П. Маєвський розповів: «На моє прохання Митрополит писав Проповіді, з них більшість на Апостольські теми й присилав їх мені до Канади, в 1933—1936рр., цих Проповідей 87...» Останній лист до П. Маєвського датовано 10 серпня 1937 р. — до арешту Василя Липківського залишилось 2 місяці, а 27 листопада 1937р. його було розстріляно.)
Ось цей уривок із проповіді:
«Любі браття і сестри! І цей св. Собор є теж предметом суперечок. Кажуть: На що це українці вважають його за свій Собор? Це є «всеросійський» Собор. Його збудовано, кажуть, ще коли була єдина «Русь святая», ще за кн. Ярослава, сина Володимирового. Так, це безумовно так. Але при чому тут Росія? Ні російська держава, ні російська церква тоді ще не існували на світі, коли будувався цей Собор, а сам кн. Ярослав і народ, над яким він князював, і м. Київ, все це було наше — українське. Цей Собор є творчістю тих, хто вклав у нього не тільки свої кошти, а й свої думи, свої ідеали, свої найкращі почуття і здібности. Дослідники цього Собору знаходять в його будівлі й оздобі багато грецького, візантійського, як це й природньо, бо звідти були головні будівничі і мистці св. Софії. Але є тут впливи й західні, яких не цурався український народ, є впливи й східні — Кавказу, навіть арабські. Всі ці впливи перетворив у собі український народ і утворив свою оригінальну будівлю, але нічогісінько немає тут російського, крім того, що «по височайшему повеленію» в недавні часи, за царя Миколи I, було в ньому малюнки безнадійно зіпсовано.
Уже через років 200 після збудовання цього Собору заснувалась Москва й московська держава, а перший, що пограбував цей Собор гірше від татарів, це був перший російський самодержець, Андрій Боголюбський; слідом за ним ішли й митрополити, що звались Київськими, а жили в Москві, — вони все, що в Софії було коштовного, вивозили до Москви. Отже Росія, коли й приклала свою руку до цього Собору, то лише для руйнації його, а не для збудовання. І тільки славетний, автокефальний, український митрополит, Петро Могила, ґрунтовно його поправив і впорядив. Але для чого ж руським звався Київський князь Ярослав? Тому, що взагалі народ український звався тоді «Русь». Але, коли татари зруйнували Київ і інші українські міста, багато нашого народу, що звався Русь, втікло на північ до Москви (особливо боярів), то вони й свою назву Русь туди понесли, і цю назву присвоїли собі москвини, а за нашим народом, що залишався на Україні, залишилась назва Україна.
Але, хіба тільки назву «Русь» присвоїли від нас москвини? Не можна й збагнути скільки і чого вони від нас присвоїли... Та хіба все, що вони від нас забрали, все стало російським? В останній час вони присвоїли від нас і назву Української Автокефальної Церкви, і «неньку Україну», але хіба від цього стали вони вже українцями або ми росіянами? Отже і своїм місцем в осередку України — Києві, і своїм часом — за 200 років до початку московської держави, і своєю творчістю в будівлі й оздобі, наш Собор — св. Софія — є суто українська церква.
Навіть пошана до Софії — Премудрости Божої це є риса українського народу, якою він сполучається з візантійським-грецьким. Наш народ завжди прагнув до мудрости, до вищої освіти, духовної величности; високо в свій час підніс свою освіту й цим значно різнився від московського народу, що захоплювався зовнішністю, пустою величністю, і в той час, коли українські братства утворювали вищі школи, наукові заклади, москвини витворили цар-пушку, що ніколи не стріляє, та цар-колокол, що ніколи не дзвонить, а Софія-Премудрість Божа — це для нього було щось надто далеке; коли він і визнавав щось Боже, то хіба подвійне алилуя, чи хрест двома пальцями, чи якийсь «аз» в зіпсованій церковній книжці...
Але кажуть, що Софія є святиня не тільки українська і всеросійська, а й всесвітня. Ми проти цього нічого не маємо; нехай усі сюди йдуть, тут вчаться, тут моляться, любують і дивують з нашої святині. Нам це надає ще більше права єднатись в свою автокефальну церкву, коли ми маємо в себе всесвітню святиню св. Софії, маємо свій Єрусалим — Київ. Коли ми гуртуємось у свою Церкву, ми значить робимо і всесвітню справу, робимо послугу всьому світу...»
...Це погляд-заповідь мудрої людини, вірного сина своєї Батьківщини, якого академік Агатангел Кримський назвав «Апостолом національно-релігійного відродження України», людини, яка ще 80 років тому стисло, але вичерпно висловила думки, співзвучні сучасним змаганням за визнання «сили м’якого знака».
