Наближаються парламентські вибори в Україні. І вже вкотре пішли в хід плівки Мельниченка.
Спроби пов'язати Євгена Марчука із записами розмов у кабінеті Леоніда Кучми були з самого початку. Та Микола Мельниченко заперечував причетність Євгена Марчука до цієї історії. Категорично відмежувався від неї і сам генерал Марчук. Дехто сподівався, що після того, як Євген Марчук піде з посади, його реакція на записи Мельниченка буде іншою. Принаймні з розрахунку на голоси симпатиків плівок.
Та від сумнівних виборчих «баксів» політик Марчук відмовився й нині. У нього є з чим іти до людей. Вистачає особистих здобутків, особистої харизми. І слова досвідченого, незаангажованого політика люди чекають. Бо події в Україні розгортаються так, що самотужки розібратися рядовому українцю непросто. Де правда і де дешева сенсація? Що робиться на добро для народу, держави, а що завтра може обернутися бідою?
Антимарчуківська кампанія напередодні виборів організовується не вперше. Спростування наклепів, запущених супроти Євгена Марчука напередодні парламентських виборів 2002 року, ми почули аж через півтора року (від прокурора Італії). Немає сумнівів, що і на цей раз правда восторжествує. І чим швидше, тим краще.
Тоді це були спроби відплатити за перекриті службою Марчука незаконні оборудки з нерухомістю, коштами. Хто зараз так боїться повернення Марчука у політику? А може, це звичайне замітання слідів, переведення стрілок на непричетних до злодіянь за принципом «поки розберуться — вибори пройдуть».
Використання плівок Мельниченка громадянином іншої держави, полковником ФСБ Литвиненком, можна розцінювати як намагання певних сил сусідньої держави втрутитися у розстановку політичних сил в Україні. Виникає запитання: як розглядати дії Литвиненка — як приватної особи чи як представника ФСБ?
Ось уже декілька років усі найважливіші події в Україні супроводжуються коментарями із посиланням на плівки Мельниченка. Де правда, а де вигадка? Сьогодні, коли історія із записами розмов у кабінеті Леоніда Кучми стала транснаціональною картою впливу на українську політику, керівництву нашої держави варто було б втрутитися в цю історію.
Перше: під державні гарантії безпеки запросити Миколу Мельниченка в Україну разом з усіма його записами розмов у кабінеті Леоніда Кучми. Вияснити, чи відбувалася розмова Мельниченка з Литвиненком щодо плівок взагалі? Яка саме?
Хто насправді був організатором цих записів? У разі відмови Миколи Мельниченка давати показання Генпрокуратурі України або встановлення факту передачі плівок третім особам не приймати до уваги на офіційному рівні вже оприлюднену частину записів.
Друге: вияснити відношення ФСБ Росії до дій полковника Литвиненка, пов'язаних із записами Мельниченка.
Які українські та зарубіжні замовники стоять за полковником ФСБ?
Маніпулюванню нашою свідомістю має наступити кінець. Народ має право на правду.
