Дещо інакше все виглядає, якщо мати на увазі країну, її народ. У цьому разі значення мають і декларації, і навіть пусті розмови. Проте не за принципом «зайняти мавпу порожнім горіхом». Вони (декларації) підтримують віру у майбутнє України в період, коли всі інші ілюзії і міфи (про пригноблений ринок, про хорошу демократію...) давно розвіяні. Народ-бо не може жити, тим більше творити, без сенсу і надій.
Разом з тим заклична риторика на тему «ми ж європейці» виглядає дивно. Уявімо собі, що житель Нігерії кричить на всіх перехрестях «я — африканець!». Запевнення з боку України, що вона «європейська», відгонять комплексом неповноцінності. Адже кожного сприймають таким, яким він себе (внутрішньо) вважає.
У деклараціях про європейський вибір, окрім гідності, важливо дотримуватися почуття міри. Бажано поки що не виходити з туману, який цілком влаштовує нас (і ЄС), і не витягувати на світ зіставні реалії. Ми можемо потрапити до «пастки реалізму» і зробити свій імідж непідйомним.
По-перше, наочним стане не наближення до Заходу, а безперервне віддалення України від тих стандартів, які ЄС виставляє як прийнятні для співжиття. Вже сам факт, що досягнення Україною рівня економіки 1990 р. потребує (навіть при 4% щорічного зростання) щонайменше 20 років, навіює на європартнерів смуток.
Не треба забувати, що значення створення ЄС не у добродійності з боку бідних далеких родичів, а у посиленні конкурентоздатності. Входження ж до Союзу таких країн, як Україна (чи Росія, і навіть Туреччина) ставить цей задум під сумнів.
По-друге, у цьому разі Україні легко спіткнутися об суто інтелектуальні розходження із Заходом у питанні про обгрунтованість нескінченного для нас етапу первинного капіталістичного накопичення. Захід не сприйме втішливих для нас казок про те, що «так було і в них, і від цього нікуди не подітися».
Там (почитайте Макса Вебера) переконані, що навіть три — чотири століття тому успіхи капіталізму забезпечувалися не грабунком народу (як у нас), а працею, ощадливістю, скромністю у споживанні та іншими складовими протестантської етики. До того ж інший (неспоживчий) шлях накопичення демонструють Польща, Чехія, Угорщина та інші країни, які прямують до ЄС.
По-третє, може не знайти розуміння в ЄС і наш оруеллівський варіант соціальної та політичної стабільності. Тим більше, що ситуація на цьому фронті зміцнюється. А Заходу це, навіть при погляді крізь туман, уже не подобається. А чого можна чекати, коли наблизимося впритул?!
Що ж до питання про «плюси» і «мінуси» європейського вибору, то, спускаючись з небес на землю, я визначив би спочатку плюси і мінуси для ЄС. Однак є сенс і в тому, що треба виясняти те й інше для України. Ми вже увірвалися без роздумів в який-попало ринок. Вважали, що він буває тільки хорошим. І маємо... Час стати розбірливими і відповідальними, як європейці.
Почну з того, що Україну в нинішньому її стані ЄС (також нинішній) просто не витримає. Він розвалиться від так званого асиметричного шоку. Так що заклики «візьміть нас швидше» — некультурні і нетактовні. Навіть прийом до ЄС Іспанії і Португалії підірвав інституційну стабільність і викликав асинхронність на грунті зростаючої регіональної нерівності. Адже принцип уніфікації, що лежить в основі ЄС, розрахований на вирівняність. І не випадково Жак Аталі (відомий діяч і експерт ЄС) зазначив: «Аби недавні досягнення не стали останніми іскрами згаслого вогнища». Він висловив припущення, що розширення ЄС без радикального реформування може привести до паралічу структур співтовариства. Сумніви Заходу щодо розширення пов’язані і з проблемою поділу наявних коштів Співтовариства між зростаючим числом «країн-їдців».
Зазначу, що процес хитання Заходу до нас і від нас носить маятниковий характер. Нині фазу найбільшого зближення зі Сходом Європи пройдено. І якщо навіть розширення ЄС триватеме, то статус «ранніх» і «пізніх» країн буде диверсифікованим.
За певним порогом притоку нових країн приналежність до ЄС буде відділеною від переваг прав членства. Тобто нові вступаючі, а тим більше непідйомні, виявляться другосортними.
Країнам пізньої хвилі доведеться вибирати між становищем маргінала з ущемленим суверенітетом і співпрацею з Заходом за рамками ЄС. Важливо тут не вклепатися. Бо, як писав нелюбимий львів’янами поет: «Потомок наградит презрительным стихом, насмешкой горькою обманутого сына над промотавшимся отцом».
Мені можуть сказати, що у рамках співтовариства ущемлення суверенітету неминуче. Це так, але Франція й Німеччина вже відстоюють свою суверенність. Та й окрім того, відвертість для сильних — одне, а для слабких — зовсім інше. Так і з суверенітетом.
Певна річ, інтегрування з Заходом у будь-якому разі несе позитивні зміни; вони — загальновідомі. Та що ми втрачаємо, увійшовши туди не як повноцінні, та ще й з урахуванням нашої унікальної здатності втрачати найцінніше, про це можна лише здогадуватися.
Тепер про систему цінностей, в тім числі моральних.
У зв’язку з цим у мене виникло питання — хто і для чого хоче йти до об’єднаної Європи?
Почнемо з еліти. У нас це, певна річ, не інтелігенція. Остання давно «збомжіла», і до еліти вже тому не відноситься. Еліта у нас — це ті, що багаті, і при (або біля) владі. Вважаю, що таку еліту до ЄС і палицею не заженеш. Бо ж багато хто з них там би й сів за грати. Та ж влада закону для нашої еліти нестерпна. Тому вона (еліта) і далі в плані свого ніби-то європейства пускатиме пару у свистки.
Що ж простий народ? Ф.Іскандер писав, що, «будучи пригніченим, народ втрачає апетит до великих цінностей». Певно, тяга до об’єднаної Європи (якщо хтось про це думає) тут підігрівається лише надіями життєвими, буденними і прозаїчними. Той же, хто підгодувався внизу, побоюватиметься, що там він буде неконкурентоздатним. Адже ятково- човниковий та інший наш малий бізнес адаптовано не до дотримання законів, а до напівкримінальної ситуації.
Немає сумніву, що широкий простір входження до об’єднаної Європи відкрило б для молоді. Зокрема і в освоєнні великих цінностей. Однак при цьому щось було б втрачене. Західні цінності, як відомо, мають і свої мінуси. Серед них — утилітарність, егоїзм, розрізненість, гіпертрофія культу багатства. Більшість іноземців, які живуть в Україні, стверджують, що людські стосунки у нас тепліші і сердечніші.
Що ж до результатів європейського вибору, які я б хотів на собі відчути, то я б їздив на електричках по Європі і дивився у вікна.
