Віктор Олегович Пелевін назвав аморальну післеперебудовну масу «Поколінням «П». Так, це покоління бере свій початок задовго до перебудови, і якраз його піком і стала перебудова, коли велику кількість управлінських помилок, неприйняття змін, падіння моральних засад почали списувати на менталітет.
Але тут криється найбільша наша біда. З одного боку, в нашій колективній свідомості укорінилася занижена самооцінка, з іншого, — ми століттями виробляли захисну реакцію, яка полягає в нашій слов’янській загадковості і міфологізації. Ми підсвідомо порівнюємо себе з іншими, але категорично боїмося негативних оцінок збоку. Тому ми вигадуємо такі штампи як: «Умом Россию не понять», «Что русскому хорошо, то немцу смерть». Ми не такі — тому кращі. Скажи, що ти кращий... і стань ним, — сказав Курт Гольдштейн, а повторила даний лозунг улюблена нами пара Карнегі. Здавалося б, добре, з погляду психології, але згодом, не відчувши соціальної віддачі, ми забули про те, що впевненість у собі — лише стимул для нових подвигів, нових ідей. А ми, на жаль, на масовому рівні почиваємо на власноручно створених лаврах.
«Матриця», яку посватали на роль сучасної Біблії, на думку журналістів «Дня» та «100», найкраща для молодого покоління, яке погрузло в світі віртуальному. Віртуальний світ і стан сну виконують на обивательському рівні схожі функції. Ніде правди діти, алкоголь, а згодом і наркотики передбачили в певних функціях віртуальну реальність. «Матриця» в нашому випадку — це спроба прикрасити «сучасністю» застарілу мову Біблії, чим ми і займаємося, намагаючись відродити «давньоруські» і «козацькі» традиції. Але для нас кращий наш варіант «матриці», написаний усе тим самим Пелевіним. Проста, непомітна назва — «Сни», збіднене сіре життя студента, який одного разу помітив, що жити настільки нудно і просто, що це можна робити, не відриваючись від сну. Спочатку йому важко це усвідомити і до цього звикнути, але коли він помічає, що так роблять його колеги, батьки та всі інші, він просто змиряється. «Сердито, но со вкусом» — улюблена формула пострадянського простору.
«Мені однаково...» — чітко та зрозуміло заявив Тарас Григорович. Якби я просто міг заснути і не бачити, що моє покоління недалеко пішло від аморфної перебудовної маси... Хоч інтелектуал минулого може оцінити дані заяви як початок чергової хвилі аморальних штампів, гордо величаючи себе Дон Кіхотом. Наведу простий приклад. Моє рідне місто Запоріжжя за багатьма соціальними й економічними чинниками відстає від Києва, Харкова, Дніпропетровська, при цьому заробляючи врівень із цими регіонами. Маркетингове поле повністю досліджують, причому поверхнево, київські центри, які віддають на відкуп місцевим соціологам лише крихітки, переважно «польові роботи». Наші студентські спроби в більшості випадків натикаються на таку дивну проблему, як небажання своїх же колег експериментувати та практикувати на такому великому неораному перспективному полі, — це саме стосується і соціальних проектів. Тобто в цьому кадровому океані дуже важко шукати ті пустинні, ще до кінця несформовані острівці, які допоможуть перетворитися на справжній архіпелаг. Життя триває... Висохне чорнило, сон зміниться на неспання, усе піде своїм плином. Ми забудемо Пелевіна, викинемо Сорокіна, натішимося Іздраком. Дітям даватимемо читати тільки Сент-Екзюпері та Баха, а самі повернемося до Коельо... І тільки вночі до нас повернуться привиди Достоєвського, Пелевіна, Куїнга, а з ними і наше жахливе минуле. І, може, ми виростимо нового Будду... Чи не так? !
