Опублікувавши минулої п’ятниці («День», №127) лист професора з Харкова Олександра Ушерова-Маршака «Ученим можеш ти не буть, та кандидатом бути мусиш?», ми запропонували нашим читачам, не байдужим до долі вітчизняної науки, подискутувати з кола питань, що стосуються підготовки та атестації наукових кадрів. Сьогодні ми надаємо слово нашому постійному читачеві — кандидату фізико-математичних наук Леоніду Іваненку. Хто бажає приєднатися до полеміки, нагадуємо, що листи ви можете надсилати за адресою: 04212, Київ-212, вул. Маршала Тимошенка, 2л; e-mail: [email protected]. На листі, будь ласка, зробіть позначку «Наука — полеміка».
Не вперше «День» порушив актуальне питання — ВАК, наукові ступені й звання. Дійсно, це те, що болить людям науки за вдачею, насамперед.
Особисто я, як людина, що їде з наукового й житейського «ярмарку», не зазіхаю на прероґативи ВАКу й не маю претензій до нього, а все ж, спостерігаючи поневіряння наукової молоді й, почасти, з висоти прожитих літ, не можу пояснити, що це за така установа й для чого вона.
Пам’ятаю, як ми, гроно кандидатів у аспіранти, були запрошені на дачу директора Інституту математики академіка Б.В. Гнеденка. Як давно це було! Борис Володимирович виголосив своє кредо, свого роду напутнє слово нам. Квінтесенцію того я запам’ятав на все життя: «Слід віддаватися науці, нехтуючи побутовими спокусами. Усе, якщо ви старанно працюватимете задля науки, — звання, винагороди, посади — прийде саме собою».
Як показало подальше життя, не завжди справи складалися саме так. Але, безумовно, саме така система мала б панувати в науці. На жаль, часто здібні люди покірно товчуться на науковій ниві, а врожай з неї пожинають інші, кого цікавить не власне наука як така, а явні чи удавані її плоди. Саме ж поняття «науковий результат» часто трактується як «корочки» — той чи інший диплом. Звідси й фетишизація останнього.
Чого варта інформація, що долинула недавно, — за роки незалежності в Україні кількість кандидатів і докторів наук від економіки збільшилася в 70 (сімдесят!) разів. Що не нардеп чи міністр — доктор наук! Але саме на цій ниві ми не вилазимо з різних халеп.
Між тим погляньмо на шахи. Ось там втілена ідея Б.В. Гнеденка! Організуються турніри, але я не чув, щоб це робилося виключно для здобуття кимось звання майстра чи гросмейстера. Для турнірів визначається категорія, а учасникам за їхніми підсумковими результатами нараховуються бали й рейтинґи. Це останнє — просто статистика й не має жодного зв’язку з призами за місця в турнірі. Коли шахіст набирає потрібні бали, йому «в робочому порядку» присвоюють відповідне звання.
Гадаю, те саме можливе в науці. Кожна публікація науковця, виступ на міжнародному конґресі, винахід тощо має отримувати оцінку в балах за прозорою, всім наперед відомою шкалою. Накопичена сума балів має визначати (це здатен робити і комп’ютер) рейтинґ і звання, на яке може претендувати вчений на поточний момент. Більше того, через Інтернет ця «кухня» може бути доступна кожному — хто, що, як робить, які наслідки. Тоді поменшає спокус вдатися до плагіату, видавати бажане за дійсне.
Слід лише скасувати правило, що дописи в одних часописах визнаються за «законні» й «наукові», а в інших — ніякі. Тоді як публікація в газеті може бути більш інформативною у плані пропаґанди й поширення наукових результатів, ніж абракадабри на шпальтах «солідної» преси. Скажімо, публікації у «Віснику НАНУ», з погляду ВАКу, — не наукові! У той час, як це журнал обміну думками (ідеями) на рівні науковців Національної Академії!
Можливо, ідея існування ВАКу мислилася в тому, що він визначає сертифікати якості? Але сумнівною видається сама можливість формальної кількісної оцінки наукових праць навіть добросовісними фахівцями. Згадаймо століття, що проминуло. Скільки зіркосяйних лауреатів ходили в живих класиках! А в літературі, схоже, для нащадків залишаться зовсім інші особи й імена.
Також цілком виправдана життям ідея надати право остаточного присудження вчених ступенів вченим радам окремих установ. Така система діє в США, і жодного ВАКу там немає. Натомість наявний рейтинґ дипломів: Ph. D. — доктор філософії — Гарвардського університету чи МІТ (Масачусетського технологічного інституту) на біржі праці мають суттєво іншу вагу, ніж, припустімо, диплом університету в Солт-Лейк-Сіті.
Така неявна система оцінок існує і в нас. Так, я чув, що справжніми дипломами юристів вважаються видані чотирма відповідними закладами в Києві, Харкові, Одесі та Львові. Усе інше, що вручають під туш оркестрів у цих та інших містах, — макулатура.
Претенденти на наукові ступені, знаючи про це, прагнутимуть до роботи й захисту дисертацій саме в установах з високою репутацією, бо з цим пов’язане їхнє подальше працевлаштування. Те саме стосується публікацій матеріалів досліджень. А якщо хтось спокуситься дипломом дослідної станції десь у Козолупівці — то «чим би дитина не бавилась».., громаді шкоди не буде.
Нині розплодилася сила академій, і їхні «дійсні» члени полюбляють писати коротко — «академік». Останнє припустимо, як на мене, лише коли йдеться про Національну Академію, а решті все ж варто дописувати, скажімо, «Академії декоративного собаківництва» абощо.
Як резюме. Якась контора для обліку рейтинґів науковців за наслідками усіх форм їхньої діяльності — власне наука, викладацька діяльність, пропаґанда наукових знань тощо — потрібна. Нехай у неї перетвориться той же ВАК. Щодо наукових звань і ступенів, то їх мали б присвоювати уповноважені на те академічні й навчальні установи на основі рейтинґів та оглядових доповідей по суті наукових результатів.
І таке в нас траплялося. Пам’ятаю вченого (Ґ.П. Мельников), який мав досягнення світового класу. Його книги друкувалися за кордоном. Але йому було шкода сил і часу на «ВАКізацію» своїх здобутків. Просто нецікаво. Колеги буквально висіли на ньому, вмовляючи написати бодай пару сторінок «для годиться». Зрештою, він приніс шкільний зошит (тоді такі коштували три копійки) із якимось текстом. Не певен, що його хтось читав, але ступінь доктора наук цьому вченому присудили одноголосно!
