У пресі висловлюються суперечливі думки щодо перенесення духовного керівництва Української греко-католицької церкви зі Львова до Києва. У статті «Насилля проти сумління» («День» № 37) Клара Гудзик теж називає це рішення як «двозначне за можливими результатами», бо в Києві греко-католики «в глибокій меншості».
Дійсно, це перенесення зачіпає інтереси деяких церковно- політичних сил. Але з погляду нормального функціонування будь-якої більш-менш великої релігійної організації в Україні (залишаючи осторонь питання так званих канонічних територій) розташування керівництва в Києві є необхідним, бо церковне керівництво займається не тільки внутрішньо-церковною діяльністю. Його важливе завдання — створити сприятливі умови для функціонування своєї церкви. А для цього воно мусить підтримувати постійні контакти з центральними керівними органами країни, з керівництвом інших церков та релігійних організацій, а також із закордонними релігійними та політичними діячами. Крім цього, в столиці майже регулярно проводяться різноманітні важливі заходи (конференції, зібрання, зустрічі тощо), присутність на яких членів керівництва такої досить впливової церкви, як УГКЦ, може бути вельми корисною для всіх учасників.
Значну роль при вирішенні багатьох проблем відіграють особисті контакти, вони часто приносять більше користі, ніж десятки телефонних розмов та листів у Київ (або звернень до місцевих органів).
Занадто багато часу та енергії витрачає керівник церкви та інші особи, яким усього лише на годинну зустріч треба добиратися зі Львова або Одеси до Києва. Знаю це добре, бо чотири роки представляв Німецьку євангелічно-лютеранську церкву України у Всеукраїнській раді церков та релігійних організацій.
Труднощі спілкування з центральною владою України з далекої відстані зумовлені ще й украй поганою організацією її роботи. Запрошення на важливі засідання надходять за тиждень або, в кращому разі, за два тижні до початку відповідного заходу, коли в керівних органах церкви весь час уже розплановано заздалегідь. Після того, як у решті-решт із великими труднощами зроблено зміни в плануванні, раптом надходить повідомлення про перенесення терміну відповідного заходу чи взагалі про його скасування. Було й таке, що мені надійшло повідомлення про перенесення засідання, коли я вже сидів у потязі. Вже пора нашим чиновникам повчитися, хоч трохи, у західноєвропейських колег, які всі важливі заходи (засідання, зустрічі, конференції й тому подібне) планують на весь рік уперед — із зазначенням дати та години початку! — й не відміняють свої рішення.
Існують й інші проблеми, які потребують постійного перебування в столиці керівництва великих церков. Тому розміщення духовного управління УГКЦ у Києві цілком відповідає як інтересам цієї церкви, так й інтересам інших організацій та осіб, які зацікавлені в постійних контактах із керівництвом українських греко-католиків. А таких організацій та осіб багато.
Що стосується того, що в Києві греко-католики перебувають у меншості, то приклад Вселенського православного патріархату та Туреччини доводить, що це не страшно, навіть має й свої переваги. Знаходячись на деякій відстані від основної маси своїх вірних, духовне керівництво звільняє себе від вирішення багатьох дрібних проблем, які залюбки на нього перекладають місцеві церковні ієрархи, уникаючи самостійності та відповідальності. Та й невже київські православні дозволять собі поводитися з християнами іншої конфесії гірше, аніж турки поводяться з православними?
