У «День» продовжують надходити відгуки читачів на статтю Михайла Жванецкого «Тому, хто пише і показує», опубліковану в «Московских новостях» (№ 34). Оскільки для «Дня» теми свободи преси і професіоналізму в журналістиці є «фірмовими» (як і читацькі дискусії), ми із задоволенням для себе зазначаємо, що ці теми хвилюють і широке коло читаючої публіки, а не тільки професіоналів. Це важливо — адже без зацікавленості суспільства в якості інформації справді розширювати рамки свободи слова — неможливо. Тож, чекаємо нових думок про те «що й навіщо?» хоче бачити в наших ЗМІ глядач, читач і слухач.
Підкинув Жванецький привід для роздумів. Про це і без нього хтось заговорив би, але невідомо коли. Він пише про те, по-моєму, як треба висвітлювати в ЗМІ багате на події життя величезної країни — Росії. Тільки їй адресує він свої начебто щирі пасажі, які йдуть від душі. Але ось я підходжу до газетного лотка, газети послужливо розкладені та розвішені, я читаю набрані величезними буквами заголовки на першій сторінці і вибираю собі газету.
На одній заголовок: «Нефтчі» збільшує видобуток чорного золота». Це для прикладу. А поруч в іншій газеті: «Кривава ніч на буровій». Звичайно, я візьму газету, де мова йде про трагедію. Це ж так природно, і це розуміють засновники газет — їм треба подати свій товар лицем. Ось і йдуть заголовки: «Подвійне вбивство в електричці», «Унікальне пограбування століття», «Кремль зовні і зсередини», «Зізнання шефа КДБ»...
Заголовки помітні, гострі, а почнеш читати — порожнеча, припущення, які ні на чому не грунтуються, жодного достовірного факту. Однак тираж газети розійшовся. А ті газети, де заголовки, на зразок: «Знайдено невідомі вірші О. Блока», «Закладено унікальний дендропарк», — лежать, припадають пилом, вигоряють на сонці. Що робити? Треба пристосовуватися до читача, інакше «прогориш», ніхто не купить жодної газети. Ось і прихитряються: «Кривава трагедія на стадіоні». Хоч там була звичайнісінька бійка. Проте зрушення є, газета розійшлася.
Так само і на ТБ. Найцікавішим для мене є, якщо не кривити душею, саме інформація про те, чим закінчилася історія з підводним човном або з якої причини спалахнула телевежа і якою мірою Путін винен у загибелі 118 моряків. Тільки про це розмови і в тролейбусі, і в цехах, і між сусідами в під’їзді. А коли починає ТБ вести мову про прийом послів або якусь конференцію в Ялті... Однак люди чекають новин, чи знайшли, скажімо, Г. Гонгадзе і що пропонують норвезькі водолази.
Жванецькому видалося, що дівчина-диктор промовляє з витріщеними очима. Адже вона не робот, і її ці новини дуже зачіпають. І про трагедії, пов’язані з вибухами газу, треба, по-моєму, повідомляти — хоч би для того, щоб ми уважно і частіше поглядали на свою газову плиту, чи не витікає там газ, чи все правильно з конфорками. Отож, шановний Михайле Михайловичу, ви дещо надміру, вибачте, «розквокталися» (ваше слово). Справді, ви своєчасно (навіть із запізненням) і, можливо, перший так ефектно порушили і цю тему, — і спасибі вам за ваші зусилля, але не треба згущувати фарби, все природно, життя продовжується. І я (читач і глядач) уже починаю розуміти і розбиратися, що стоїть за кричущими заголовками: «Кривава драма на дачі міністра», а що криється під скромним: «Чи врятує світ краса?»
Філософ Е. Кант писав: «Дві речі сповнюють душу завжди новим і дедалі більшим здивуванням та благоговінням, чим частіше і триваліше ми роздумуємо про них, — це зоряне небо наді мною і моральний закон у мені».
Цей вислів виписав мені не якийсь там професор, а наш двірник, якого щодня бачу з мітлою в руках у дворі. Ось і вам би треба, по-моєму, писати без надриву, без цього легкого ковзання по поверхні. Адже читаєш і думаєш: ось людина: найбільша життєва проблема в неї — це телевізор.
