У «Дні» №168 від 21 вересня ц.р. було надруковано статтю народного депутата України, президента Асоціації національно-культурних об’єднань України Олександра Фельдмана «Від держави до нації». Нагадаємо, що в ній автор розглянув актуальне питання формування єдиної української нації, зокрема моделі, ідеї та цінності, які могли б стати основою такого формування. Із деякими думками О. Фельдмана наші читачі не погодились і одразу ж приєдналися до дискусії. Сьогодні ми пропонуємо вам ознайомитися з полемічними відгуками лікаря з Вінниці Сергія Шангутова та харків’янина Євгена Зарудного.
Молода держава Україна. Та невже ми забули яка боротьба була за її назву? З якими потугами повстала «Україна», — не «Радянська Україна» чи, наприклад, «Киевский регион». Але ми маємо «Україну», бо покалічений неволею український народ іще живий, і українська нація існувала до одержання незалежності. І гімн у нас свій був — «Ще не вмерла Україна», і прапор жовто-блакитний. Інша справа, що колонізація України й русифікація більшості населення породили проблеми інтеграції громадян в українське суспільство.
Стан української справи жахливий. Українські мова, ментальність, духовність витіснені в гетто вимираючого села й тонкого прошарку інтелігенції. Згідно з даними соціологічних досліджень, більшість української молоді, котра ступила в доросле життя за часи незалежності, вважає, що українського народу не існує! (Тільки 38% із них вважають, що росіяни та українці — це різні народи).
Щодо «етнічного розмаїття» української нації, — то це не якийсь український феномен, а звичайне, природне явище, властиве й всім іншим націям, і з цього аж ніяк не випливає необхідність збереження державницької присутності російської мови в Україні. Не думаю, що Асоціація національно- культурних об’єднань України має якісь претензії до українського народу чи держави Україна. Тож дивно, чому Олександр Фельдман, записався в апологети «отечества чужого»? Чи які ще «базові досить автономні етнічні групи» має на увазі шановний народний депутат? Що він пропонує нам, українцям? Залишити все так, як є, і записатись до національно-культурних об’єднань? Чи, на думку пана Фельдмана, українці і росіяни — це один народ? Так, у нас нема українських «андріїв шевченків». Але це ганьба і нещастя наше, що Андрій не має можливості й потреби в спілкуванні рідною мовою. Є ще Руслана Лижичко, але і «руслан» не стане, бо молодь виховується «Русским радио». І найближчим часом український «культурний продукт» аж ніяк не зрівняється з російським, тому що україномовні люди — найбідніший прошарок населення України, який не має достатнього імунітету проти засилля «культурного продукту» великої сусідньої держави. Тому ми, українці, не хочемо законсервовувати такий стан речей у «багатонаціональній державі» ні шляхом законодавчого закріплення теперішнього статусу російської мови, ні шляхом автономізації України.
Щодо власне багатонаціональних держав, то хіба О. Фельдман не знає проблем Канади, що балансує на грані розпаду? Чи йому невідомі проблеми басків, ірландців, курдів? Досить нам Кримської автономії, тож навіщо закладати «косівські міни» в Донбасі чи деінде? Всі держави дозволяють національно-культурні автономії в межах, що не загрожують цілісності країни і без обмежень прав корінного населення країни. А наше право мати українську Україну — це зовсім не те, що «Україна для українців». Не личить серйозному політику лякати такими нереальними загрозами наших співвітчизників. Не треба підливати масло у вогонь!
Після сторіч колоніального рабства Україна все ще перебуває в полоні російської духовної окупації. Тому ми, українці, сподіваємось, що російськомовне населення поставиться спокійно до наших змагань за українську Україну, в ім’я справедливості, людяності, милосердя. Якщо люди зрозуміють, що українізація необхідна і неминуча, державності російської мови в Україні ніхто не допустить, тоді ніяких потрясінь в суспільстві не буде. Не розумію, як би при цьому постраждали євреї? Нехай відбудовують свої містечка, піднімають нашу науку собі на славу і Україні. Бо як же нам без українських євреїв? А російськомовним громадянам слід зрозуміти, що Україна — не Росія. Живуть же російськомовні люди в Ізраїлі, Прибалтиці, Молдові, Казахстані? І в Україні буде не гірше, або й краще.
А врешті, у нас є спільні інтереси — багатіти. До того ж — побудувати суспільство милосердне, духовні цінності якого становили б гармонійні відносини особи і суспільства. Конкретні завдання при цьому дуже важливі, але вимагають окремого розгляду. Хоч слід погодитися з особливою важливістю постановки власних «національних економічних ідей». Дуже важливі також шляхи і методи «формування нових мотивів і основ солідарності людей у суспільстві». На мою думку, вони мають бути не стільки нові, як інші, не такі як нам фактично пропагують: кожен сам за себе, один Бог за всіх. Слід із обережністю говорити про «переваги прав людини». Права людини невід’ємні від її обов’язків, а суто людське «щастя» неможливо відділити від вкладу людини в «благо суспільства».
Та й щодо сенсу життя — то воно полягає в прагненні до безсмертя, яке в житті народу й нашій причетності до нього. Життя духовного основа — НАЦІЯ. «Всім серцем любіть Україну свою, і вічні ми будемо з нею»!
