УРИВКИ З ЛИСТІВ
...Хочу висловити подяку газеті «День», яка у двох номерах оприлюднила мою розлогу статтю «Чи ввійде в історію моральний подвиг західняків?» (див. «День» №210—211 від 17 листопада і №220—221 від 12 грудня 2016-го). Нею автор хотів привернути увагу до забутої повоєнної трагедії людей, які проживали на теренах України в межах кордону з Польщею до вересня 1939 року і прилеглих областей Росії. За два роки на Західну Україну за порятунком тоді прибуло не менш ніж 2,5 мільйона людей, які спасенний харч повезли своїм рідним. Вражає жертовність жителів «бандерівського краю», які теж не розкошували після двох окупацій, ділилися останнім, бо ні перші, ні другі совєти не встигли розграбувати село, а УПА всіляко перешкоджала вивезенню хліба «братнім країнам» у той час, коли українці вмирали з голоду.
Майже три роки тому я почав збирати спогади тих, хто пережив цю трагедію, та їхніх рятівників, яких вже залишилося дуже мало. Звернення було оприлюднене в газетах «День» і «Слово просвіти». У відповідь автор одержав чимало листів. Дуже хвилюючі, щемні спогади. Всі вони будуть вміщені у майбутній книжці «Забутий злочин, забутий подвиг. Голодомор 1946—1947рр. Західна Україна в контексті голодомору». Ідею підтримала Фундація ім. О. Ольжича у США. До своєї влади я не звертався, бо вважав, що це буде воланням спраглого в пустелі.
...Пам’ять про лихоліття українського народу, навіть своїх недалеких пращурів, поглинуло забуття, яке успішно продукувала та сама комуністична система, — призвідець страшних голодоморних трагедій. Вважаємо, що та система зникла. Але ж ні, вона живе й набирає сили. Вона, мов політичний потворний хамелеон-динозавр, шматує не лише наші землі, а й нашу історію. Згадки про голодомори там прирівнюються до антидержавного злочину. Зруйновано пам’ятники жертвам Голодомору 1932—1933 років, своїм же предкам. Ба, правди боїться навіть Росія. А це ж ядерно-дикунська імперія, якої остерігається Європа і США, вона проти нас веде агресивно-підлу війну. Чи не диво — імперія бачить для себе загрозу навіть у документальній літературі про Голодомор. Наявність книжки про «Голод в Україні 1946—1947 років» у фондах Бібліотеки української літератури в Москві розцінили як загрозу державі, й директора бібліотеки Наталію Шаріну ув’язнили за грати. Ймовірно, йдеться про книжку О.М. Веселової — науковця, яка присвятила своє життя дослідженню голодоморної теми (сама пережила повоєнний Голодомор), повстанського руху УПА, хоча родом з Дніпродзерджинська.
Так, правда історії — могутня зброя у боротьбі з будь-яким ворогом. У наш час — з російським імперіалізмом, «русским миром». Хіба корені проблеми Донбасу не лежать у тому, що навіть за незалежної України влада ніц не зробила, щоб правдою історії хоч трохи нейтралізувати отруєну комуно-імперіалістичною пропагандою свідомість цього інтернаціонального краю? Та й нинішня не поспішає це робити, боягузливо, мов страус, ховає голову в пісок від мовних, історичних проблем.
А історія суворо карає тих, хто забуває її уроки. Ось ми покарані Донбасом. Свіжіший приклад — ускладнення українсько-польських відносин. Тоді, коли Польща скрупульозно, на державницькому рівні досліджувала історію відносин наших народів під час Другої світової війни, фіксувала факт трагедії кожної людини, сім’ї, села, вшановувала їхню пам’ять на нашій землі, ми крізь пальці дивилися на проблему, робили мляві спроби, щоб фактами спростувати численні фальсифікації шовіністично чи упереджено налаштованих дослідників Волинської трагедії, увагу до якої посилено підігріває Росія. І нині опинилися майже беззбройними. Тепер ситуацію виправляють учені, дипломати. Але ж погодьтесь: уже сформовану думку, як і криве дерево, важко або й майже неможливо виправити.
Так, у біографії нашого народу багато трагічних дат, помилок. Це все історичні граблі, на які продовжуємо наступати, не бажаючи їх помічати з різних причин. Такими граблями може стати й Голодомор 1946—1947 років, який я ще до Дня Голодомору назвав забутим. А щоб він не став таким, хоч трохи будив свідомість, а тим паче не була зовсім забута тема морального подвигу західняків, спробував її сколихнути.
На місцевому рівні, попри численні гальма, це таки вдалося. Відбулася Всеукраїнська наукова конференція (при практичному сприянні Асоціації дослідників голодоморів в Україні, Національного музею «Меморіал» жертв Голодомору, обласного краєзнавчого музею), видано збірник матеріалів конференції. Вона була дещо незвичайною. Разом із науковцями в її роботі взяли участь рядові люди — носії історичної інформації, свідки повоєнної трагедії.
Відкрито пам’ятний знак «Християнському милосердю» тих, хто рятував голодуючих (автор ідеї — врятований на Волині 1947 року уродженець Запорізької області Григорій Гуртовий)...
Мене ж вразили два неприємні відкриття: майже нульові знання про Голодомор 1946—1947 років з боку влади, майже повне замовчування цієї трагедії з боку ЗМІ. А моральний подвиг західняків, які безкорисливо рятували мільйони голодуючих, — це взагалі майже «цілинна» тема, за неї беруться лише ті, кому вона болить. Та й звідки взятися інтересу, коли жодна з трьох голів нашої влади — АП, ВР, КМ, політики, громадські діячі навіть у день вшанування жертв голодоморів, в сумний ювілей післявоєнного Голодомору не згадують його. Пройшли повз двох вищезазначених подій у Луцьку майже всі всеукраїнські ЗМІ, хоча тематично вони є єдиними в сучасній голодоморній тематиці. Де, зрештою, хоч один пам’ятник, що фіксує післявоєнну трагедію? Може, смерть більш ніж мільйона українців уже не вважається злочином червоного режиму в час дії законів про декомунізацію? Ситі мовчать, бо не хочуть обтяжувати себе, а ті, кого з нами нема, — безмовні. Не будьмо безмовними ми, живі. Доки живі — наш обов’язок пам’ятати про невинно убієнних.
