На сторінках газети «День» розгорнулася дискусія про те, яку саме форму національної державності доби Української революції 1917 — 1920 рр. слід розглядати як спадкоємицю сучасної України. Започаткував її професор Петро КРАЛЮК статтею «Не УНР єдиною, або Від якого спадку ми не відмовляємося» («День», №3-4) у відповідь на пропозицію директора Українського інституту національної пам’яті Володимира В’ятровича вважати такою спадкоємицею Українську Народну Республіку, а радянський період нашої історії — окупаційним. Пожвавленню дискусії значно сприяє оголошення редакцією газети 1918 року Роком Павла Скоропадського, що вже викликало появу кількох змістовних публікацій, присвячених добі Гетьманату. Обмежимося лише деякими найсуттєвішими, на мою думку, сюжетами.
З усіх форм державності професор Кралюк найкритичніше оцінив УНР, заперечив їй у праві бути предтечею сучасної України, вважаючи такою УРСР, де, як виявляється, «здійснювався процес розвитку модерної української нації», щоправда, дещо деформовано (№3-4). Навряд чи можна погодитися також із твердженням автора про те, що «українці — не бездержавна нація» стосовно дореволюційного періоду. Ольга Михайлова у статті «Ліберальний проект Гетьманату: відтворити спадкоємність», розкритикувавши діяльність УНР, переконливо висвітила здобутки і помилки Гетьманату. Ідею визнання сучасної України спадкоємницею УНР автор назвала проблематичною, натомість, однозначно визнала такою Українську державу П. Скоропадського (№8-9). Професор Юрій ТЕРЕЩЕНКО висловив небезперечну думку, що нинішня Україна базується на УНРівській, близькій до радянської ідеології. Він вважає, що нині «відбувається ігнорування надзвичайно креативного досвіду Гетьманату та безпідставна глорифікація так званої української революції, яка призвела до падіння національної державності» (№ 8-9). Заслуговує на увагу його змістовна стаття «Про народницький гіпноз і конструктивний консерватизм» (№ 23-24). Щоправда, в ній УНР лише критикується, а Гетьманат явно ідеалізується.
Найбільш виважено і ґрунтовно торкнувся даного питання професор Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ. Делікатно вказавши на певну безапеляційність суджень окремих авторів, він слушно зазначив: «Безпосередня прив’язка УНР або Української держави до сучасної державності взагалі неправомірна. Якщо йдеться про вітчизняну державність як таку, то ми є нащадками всіх форм державності, починаючи від Київської Русі. Якщо йдеться про сучасну національну державність, то ми є, на жаль, нащадками радянської державності» (№ 23-24). У статті «Чи була радянська влада в Україні окупаційною?» (№ 51-52) Станіслав Владиславович, полемізуючи з Сергієм Грабовським, зробив цілком слушні висновки з цього важливого дискусійного питання. На його думку, в Західній Україні радянська влада впродовж піввіку, аж до вільних виборів 1990 року, була окупаційною. Що ж до Великої України, то тут окупаційний характер радянської влади дещо нівелювався підтримкою з боку частини місцевого населення.
Як відомо, внаслідок об’єктивних обставин визвольна боротьба українців не вилилася в 1917 — 1920 рр. в єдине державне річище. На теренах України функціонувало кілька державних утворень: УНР доби Центральної Ради і Директорії, Українська держава гетьмана П. Скоропадського, ЗУНР, тричі поставала радянська форма державності, — які нерідко запекло ворогували між собою, полегшуючи численним зовнішнім та внутрішнім ворогам справу ліквідації української державності. «Трьох синів рідних, — писав із цього приводу великий український мислитель В’ячеслав Липинський, — має сьогодні наша мати — спільна наша людська громада — Україна: хлібороба-гетьманця і неомонархіста, більш або менш соціалістичного інтелігента-демократа-республіканця і пролетаря-більшовика-інтернаціоналіста. Всі сини її поріжнені, кволі, слабосилі, й сильної, об’єднуючої їх всіх національної ідеї вони досі для громади своєї створити були не в силі» (Листи до братів-хліборобів. Про ідею і організацію українського монархізму. — Відень, 1926. — С. 62). Ці його слова можуть служити надійним орієнтиром як для вивчення тієї епохи, так і усвідомлення однієї з найголовніших причин втрати Україною своєї державності.
Ще один видатний український мислитель Іван ЛИСЯК-РУДНИЦЬКИЙ справедливо вважав, що і УНР і Гетьманат — це фази чи аспекти в розвитку української державності, і жодного із них не годиться викидати з нашої історії. Крім того, в період визвольних змагань значний пласт національно свідомих українських сил прийняв так звану радянську платформу. Однак це не означає, підкреслював він, що ми ставимо знак рівності між трьома державними формаціями тієї доби. Вчений навів низку об’єктивних критеріїв, які підтверджують, що саме УНР була в історії визвольних змагань явищем головним і центральним. Через брак місця подаю їх у дещо скороченому варіанті.
1. УНР органічно постала із традиції національного руху Наддніпрянщини ХІХ — початку ХХ століть. Пряма лінія розвитку веде від Кирило-Мефодіївського братства до Центральної Ради. Зате історичні генеалогії Гетьманщини і Радянської України проблематичні. Тяглість організації та ідеології консервативного табору не збереглася. Ще гірше з історичними коренями українського комунізму, оскільки він суперечив основним ідейним традиціям свого суспільства.
2. Саме з УНР пов’язані головні державотворчі акти визвольних змагань — ІІІ і IV Універсали, а також Акт Соборності. Не ідеалізуючи цих документів, мусимо бачити в них «метрику народження» новітньої України. Інакше кажучи, без УНР не було б ні Гетьманщини, ні УРСР.
3. Визначне морально-політичне значення у процесі національного відродження має збройна боротьба, навіть коли вона закінчується тимчасовою поразкою.
4. УНР була середньою, центровою формацією між крайньоправими (гетьманцями) та крайньолівими (комуністами). Саме на її платформі було можливе відносно найширше об’єднання українських сил, якого вимагала національна революція.
5. Останній і найважливіший аргумент: хоч УНР не встояла під ворожим натиском, але вона якийсь час трималася власними силами. Зате крайньоправі та крайньоліві опинялися зверху тільки тоді, коли їх підтримував чужий багнет (Іван Лисяк-Рудницький «Українська революція з перспективи сорокаліття» // Історичні есе, Т. 2. — К., 1994. — С. 43 — 44).
...Давно пора відмовитися від огульного й безплідного протиставлення різних політичних напрямків українства революційної доби і створених тоді ними форм національної державності. Головне завдання — об’єктивно й неупереджено дослідити їх, визначити найкраще, універсальне в кожному і рекомендувати його в теоретичний арсенал усієї нації як її загальне надбання. Українська історична наука вже чимало зробила на цьому шляху, але ці доробки ще не стали надбанням не лише широкого українського загалу, а й, на превеликий жаль, нинішньої державної еліти. Це одна з головних причин допущених нею помилок та прорахунків. У цьому контексті хочу особливо відзначити роль газети «День», яка понад два десятиліття, долаючи «українську прірву» (термін Лариси Івшиної), невтомно здійснює колосальну просвітню діяльність і є, на мою думку, безперечним лідером української журналістики.
