Так, маємо проблему з Верховною Радою. Я за дієздатний український парламент — головний представницький орган у країні і не бачу загрози для демократії в зменшенні депутатського корпусу до 300 (як, наприклад, у польському Сеймі), з доповненням ВР верхньою палатою. Таке вже передбачалося проектом Конституції, що публічно обговорювався півроку, перед пам'ятною червневою «конституційною ніччю» 1996-го.
Я за такий двопалатний парламент — хай уже буде, якщо вийде на краще, але з умовою, що: 1) верхня палата перебирає на себе функції нагляду за роботою депутатів ВР, які нині здійснює Президент і його адміністрація; 2) члени верхньої палати будуть обиратися прямим голосуванням в областях, які вони представлятимуть, а не призначатися з-поміж керівників регіональної виконавчої влади. Неприйнятним є також «обрання» їх у вузькому колі, на сесіях облрад. Демократично сформований двопалатний парламент міг би зміцнити засади парламентаризму в Україні, і «воювати» з таким парламентом Президентові та його оточенню було б набагато важче.
У цьому питанні потрібні відповідні зміни в Конституції, так само і щодо депутатського імунітету та реальнішої для здійснення процедури відкликання «слуг народу» за волею виборців.
Однак будьмо проти зловживання референдумами. Вирішувати складні проблеми державного життя механічним голосуванням «маси» небезпечно, і хай нам не кивають на Швейцарію. То приклад чогось іншого, а власне, приклад самоврядування. Спекулюючи «волею народу», до влади часто приходили найбільші лиходії і тирани. Замість того, щоб захоплюватись референдумами, подбаймо про створення сприятливих умов для розвитку і зміцнення в Україні інституціональної демократії, заохочення громадян до самоорганізації — у своїх інтересах і для своїх потреб: економічних, фахових, культурних, морально-духовних.
Легко обманути того, хто хоче бути обманутим. Хай так, але замість того, щоб обурюватися по кутках підступами лиходіїв-ошуканців, творців фальшивих образів, відстежуймо їхні дії, «методики» і «технології», кажімо відверто людям, хто і що за цим стоїть, «замовляючи музику». Зусиль одної Наталі Лігачової тут замало, їй потрібна підтримка моральних авторитетів, не зіпсованих політичними чварами депутатів ВР.
У демаскуванні PR-кратії, її «бунту проти розуму» допоміг би і наш природний український гумор, висміювання різних «іміджів», продажності, їх «творців». Анекдотами б їх, анекдотами!
Є й інше, вельми серйозне. Звичка думати «як усі» і діяти «як усі», тобто не бути самостійною особистістю — це наслідок десятиліттями нав'язуваного нам «духу колективізму», війни з «індивідуалізмом» (але не з егоїзмом!). Друге: підкидаючи нам думку про те, що різні ошуканці PR-технології проникли до нас, «порядних і чесних», із «проклятого Заходу» (ніби не було в Союзі методик і технологій радянської пропаганди, ніби різні «наші» спецпідрозділи, включно із ГРУ, не мали своїх методик ведення «психологічної війни»), в суспільстві намагаються втримати якісь рештки недовіри, підозри до західного світу і відсторонення від нього. Чи принаймні нав'язати міркування, що «в них так само».
Отже, як нам захиститися від постійної загрози бути обманутими? Засіб відомий: потрібна вільна преса, свобода слова — не для поширення пікантних новин, «інформаційного шуму» та бульварних оповідок, а для чогось серйознішого. Також і для виявлення наших парадоксів.
Дмитро КАРП'ЯК, експерт «Дня», м. Мостиська Львівської обл.
