Міністр вправний майстер не лише усного слова, що так пасує дипломату, а й вправний публіцист. При чому не лише публіцист, а певним чином ще й ілюзіоніст. Як старанно пробує він нас переконати, що все що було до цього — суцільні поразки, невдачі та ризики. І десь приховано вміщено навіть тезу, що український патріотизм, мовляв, вимірювався лише шаленою русофобією! Де й коли в Україні це побачив міністр? Усі опитування та й щоденне життя показують не лише доволі наростаючу співпрацю усіх націй, що формують український народ, а й не менш толерантне ставлення до сусідньої Росії. Нікого не дивує, що у легендарній львівській кнайпі «Криївка» російська мова лунає зовсім не пошепки, й пельмені чи «Московську» ковбасу можна замовити! Чи за часів Кравчука, Кучми, чи навіть у період президента В. Ющенка русофобія в нашій країні не була популярною? Не все у нашій політиці подобалося Росії та росіянам і навпаки, але хіба це русофобія? Зрештою, запитання для дипломата: як ці «відверті русофоби» підписали таку «блискучу для Росії» газову угоду? Щось не гаразд із логікою русофобства.
Ось тепер, мовляв, настали нові часи. Щоправда, відчуття цих нових часів у міністра і «групи населення, що мешкає в Україні» (це так, напевно, називатимуть тепер народ), доволі різні. Може, тому, що у першого враження формуються під час, як він пише, прогулянок Пекіном чи Шанхаєм, а нам доводиться відчувати усі принади газових угод, Податкового кодексу чи нового бюджету. І тому оцінка цих нових часів від представника влади явно не співпадає з тим, що бачать звичайні громадяни.
Але важко погодитися не лише з цим. А як вам теза про те, що «першочергова функція кожної влади полягає у виплаті зарплат і пенсій»? Навіть Конституція стверджує, що у влади абсолютно інші завдання. А «годувати» групи населення, що проживають в Україні, вона повинна не ціною суверенітету, нехтування права чи поглиблення боргової кабали. Хоча насправді, й це міністр точно знає, не влада виплачує зарплати й пенсії, а роблять це люди праці, підприємці та національна економіка. І влада може бути при цьому в ролі від «нічного сторожа» до практики відвертого щоденного рекетира.
Бували у світі різні приклади, але більшість політиків, які виводили свої країни з кризи або прірви, ставили собі й країні чіткі завдання й послідовно виконували їх. Чи не найбільш заворожуючим є приклад прем’єра Лі Куан Ю, що зумів корумпований і безнадійний Сингапур перетворити в «азійську Німеччину». Щоправда, Європа знає й таких проводирів, що обіцяли й таки дали кожному «справжньому» громадянинові кусок хліба і масла на кожен день.
Не викликає оптимізму та ейфорії «перелік здобутків» нової влади: створення комітету з реформ, швидке прийняття державного бюджету (?), підготовка проекту Податкового кодексу тощо. Ми знаємо, як це робилось у світі, в Європі зокрема.
Через усю публікацію міністр підкреслює й відстоює особливу роль Росії в наших міжнародних та навіть внутрішніх справах. Як не є, Україна «життєво пов’язана з Росією». А запитаємо себе й автора: а чи не життєво ми пов’язані з Польщею, Словаччиною, Білоруссю чи Молдовою? Чому знову світ ділиться на ближчих і дальших? Хіба це підходи сучасності? І хоча К. Грищенко пробує нас переконати, що «останні роки спростували тезу» про Україну як магічний ключ до імперського статусу Росії, але ж цього не робить навіть сама Росія та її очільники. Імперським духом просякла Росія та свідомість багатьох її громадян. Чи мислимі, для прикладу в нас, такі собі «рускіє марші бєлих людей»? Приклади Кавказу, а особливо Грузії, затяжні конфлікти у Вірменії та Молдові, приниження українців у Росії, нехтування їхніми культурними та освітніми правами, зрештою «панська» поведінка професійних проімперських провокаторів у вітчизняних ЗМІ — хіба це не підтверджує геніальні передбачення Збігнєва Бжезинського?
Як звичайному громадянинові хочеться, щоб будь-який уряд досягав успіхів. Бо з цих успіхів формується й наш добробут. Але поки що рано поважним керманичам повторювати відверто виборчі гасла про «катастрофічний помаранчевий уряд» та успіхи нової влади, «яка почула кожного». Бо ж ми пам’ятаємо, що відверто неспроможна «помаранчева» влада таки мала різні за політичним кольором вкраплення, навіть теперішнього Президента в ролі прем’єр- міністра та відверто «регіонального» Генерального прокурора. Та й, може, ще не настав час переконувати, що ілюзії та обіцянки вже стали реальністю?
