Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Не лише імена!

2 грудня, 2005 - 00:00

Цілком солідаризуюся з дописом Владіміра Лєсного «Як чуємо, так і пишемо?» («День», №213). За тим винятком, що він констатує факт, але не витлумачує його витоки. Наскільки я орієнтуюся, тут ми маємо рецидив практики імперської політики уніфікації. В мене є дореволюційний путівник-довідник «Весь Кіевъ». Там, між іншим, зазначено, що населення Росії становлять «русские», стільки-то мільйонів, і жодних там українців чи білорусів; «татари», з огляду на подальший список, — усі разом мусульмани, але окремо зазначені поляки, євреї тощо.

Себто ми з вами ні тоді, ні, на жаль, здебільшого зараз в очах росіян не становимо окрему націю. Така собі темна маса, яку слід ошляхетнити, просвітити, вивести на шлях прогресу. А для початку, різних там Одарок і Остапів позаписувати в «бамагах» Дар’ями та Євстафіями.

Не знаю, регулювалося це колись спеціальними циркулярами, чи спиралося на «свідомість» писарів? Принаймні в «Истории гимназического образования в России» І. Альошинцева, виданій у Санкт-Петербурзі 1912 року, прямим текстом записано, що директорами гімназій на теренах, де живуть «инородцы», директивно рекомендувалося призначати виключно великоросів, виплачуючи їм певну винагороду «за обрусение края». Тож за цієї нагоди мало- і великоросів розрізняли!

Але я хотів би дещо розширити тему. Торкнуся інституту «по батькові». Чув не раз, що звичай посилатися в складі імені на батька прийшов до нас, і був примусово прищеплений, з північного сходу. Що питомо українська традиція — прізвище та ім’я. Батько відбивався часом у прізвищі: Роман, діти — Романюки, онуки — Романенки. А ще побутували прізвиська — імена «по- вулишному». Але ж трапляються і Катеринчуки!

Відсутність традиції посилатися раз-у-раз на батька свідчить посередньо про узвичаєну в наших краях гендерну рівність. Українських жінок не тримали в теремах, як подекуди на Сході, і, загалом, вони на рівних брали участь у громадському житті.

До речі, зазирнув до свого закордонного паспорта, там просто — «Ivanenko Leonid». Цього, виявляється, досить, щоб їздити до інших країн. А якщо додавати по батькові, то замакітримо і посольства, що видають візи, і паспортний контроль в аеропортах світу.

До того ж, при побудові другого імені — «по батькові» спливають ті ж проблеми, про які пише пан Владімір, але додаються й нові нюанси. Так нещодавно я надибав свою метрику, яку вважав похованою в архівах МВС від моменту видачі першого паспорта, і побачив там — «Леонід Миколович»! Усе життя прожив як «Миколайович», і раптом таке відкриття!

Гадаю, це батько записав мене в Бульварному загсі Києва десь наприкінці 1932 року, бо він як непряма жертва Голодомору помер у лютому 1933-го. Можливо, тоді ще діяли настанови українізації (коренізації)? А, може, сам батько, на той момент — літературний редактор видавництва ВУАН (зараз — «Наукова думка») — наполіг на такій формі?

Звичайно, саме «Миколович» має звучати «по батькові», якщо вже вдаватися до тiєї конструкції! У той час як «Миколайович» (транскрибоване російське «Николаевич») звучить якось кострубато!

Дай Боже, щоб на публікації «Дня» з цього кола питань вiдреагували наші адміністративні органи й навели лад, відродили нашу національну систему ім’ятворення. І тоді справдиться пророцтво Василя Симоненка:
Народ мій є! Народ мій завжди буде!
Ніхто не перекреслить мій народ!

Леонід ІВАНЕНКО, науковець
Газета: 
Рубрика: