Пилип Орлик, який постійно мешкав у шведських, німецьких, французьких, турецьких володіннях, називав себе «гетьманом війська запорізького». 23 квітня 1734 року він звернувся з великим листом до запорізького товариства. У ньому він застеріг низових молодців від переходу під російський протекторат і надав їм всілякі докази до того, що саме тепер настав «щасливий» час для визволення України від «важкого й нестерпного ярма московського». Що ж, докази його, звичайно, були історично правдивими і дуже важкими (за спогадами його сучасників, які тоді ще жили). Проте, що пропонувалося замість цього? А лишень — все та ж «милість», але вже з протилежним знаком (ханська і султанська). А її ж запорожці сильно наковталися за час свого 25-річного перебування під кримською і турецькою протекцією в Олешках, Кам’янці, Базавлуку, Підпильнiй...
Орлик, дуже освічена й розумна людина свого часу, творець першої європейської та української «Конституції», не зрозумів, проте, тоді головного. Запорожцям набридло вже кудись іти, під який-небудь протекторат, «милість», «крило» чи «дах». Вони просто тоді потихеньку поверталися на свої святі місця, свої ґрунти, визначені їм Богом і своїм власним славним козацьким минулим. Запорізький кошовий отаман того часу Іван Малашевич так висловив сутність психологічного настрою запорожців тоді: «нехай ідуть куди завгодно, а я з місця не зрушу; нехай собі б’ються або миряться, нам до цього діла немає — нам потрібно сидіти тихо, а кому потрібні будемо, ті нас знайдуть».
Як бачимо, життя й історія рішуче змітають з будь-якого шляху як тих, хто плентається за ними, не поспішаючи, так і тих, хто силкується й поспішає підтягнути їх до себе за волосся навіть із найкращими намірами...
«ЖОРСТОКІ ІГРИ»
Ми ніколи їх у цьому не переграємо. Мітинги, демонстрації, всілякі вибори — це все ж таки, вирішування їхніх, а не наших проблем. Вони самі вигадали цю свою гру і грають у неї вже не одне тисячоліття...
Чи потрібні ми їм? Як глядачі, слухачі, статисти — безперечно. Їм потрібні не ми, а наша залученість, увага та інтерес. Без усього цього їхня гра припиняється, не почавшись, згасає і втрачає всілякий сенс. Навіщо ж тоді ми повинні її підтримувати i нескінченно підкладати дрова в це багаття? Адже в ньому безповоротно втрачається й наше життя, наш час і наші плани та надії. Невже й вони нічого ніколи не варті?
Наші «народні» обранці й самі сміються з себе: «Не знаю, що з нами відбувається. У буфетах, в гостях один у одного, на всілякого роду фуршетах, ми завжди найкращі друзі й називаємо один одного доброзичливо на ім’я. Але варто на нас наїхати телевізійним камерам або почати розмовляти з якимось кореспондентом відомої газети чи часопису — так і хочеться сказати один про одного яку-небудь капость»...
