Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Не приреченiсть, а надiї на достойне життя

23 жовтня, 1999 - 00:00


Друга тема другого туру конкурсу «Експерт «Дня» формулювалася так: «Ми були свідками того, як російські ЗМІ 1996 року «проштовхували» Бориса Єльцина на другий строк президентства. Чи вважаєте ви, що російський секонд-хенд може спрацювати в передвиборній ситуації України? » Відповіді на неї продемонстрували, наскільки виборці орієнтуються в тому, що їм «подають» ЗМІ. Як виявилося, для експертів «Дня» принаймні не проблема розрізнити те, що є власне інформацією, а що — її імітацією або й пересмикуванням. А сама ситуація, коли майже всі ЗМІ працюють тільки на претендента № 1, — самовикривальна. Що ж до роботи російських іміджмейкерів, то й тут наші читачі одностайні в оцінці коефіцієнту її корисної дії, вважаючи цю роботу неефективною, нетворчою і безперспективною — штаб працює проти свого кандидата. Наступного тижня в суботньому випуску «Пошти «Дня» читайте кращі експертні висновки стосовно третьої теми нашого конкурсу.

Борис Миколайович Єльцин на початку 1996 р. доцарювався до п'ятивідсоткового рейтингу популярності: із букетом болячок, жалюгідними спробами втримати спортивну форму, неоковирними висловлюваннями, потішними вихилясами на званих банкетах... Глиняним колосом він похитувався на чолі розхлябаної імперії під потішні улюлюкання самовпевнених претендентів на царський трон. Рафіновані інтелігенти, вишколені ліберали, фашиствуючі наці, екстремісти, солдафони, занудні демократи — їм здавалося, що порухом мізинчика «замочать» хворого, маразматичного ведмедика.

Як безкінечно далекі вони були від народу, що звик стояти грудьми за слабких, хворих, просторікуватих, незграбних із усіма можливими й неможливими пороками носіїв «простонародної ідентичності».

Тому-то й відлетіла в політичне небуття галаслива рать циганського табору ще в першому турі. Чума, не своя, «нерассейская». А от Зюганов свій, своє, рідне, близьке минуле обіцяє, яке не кляте, а правила гри відомі, і дух «великой неделимой» ореолом сяє над світлою голівонькою «розуму, честі, сумління нашої епохи», очки закочує грайливо — натякаючи на неминуче «світле майбутнє». Потирав, сердешний, пухкенькі долоньки в передчутті близької перемоги й забронзовів: манірний, пихатий, згодований бізнесменами-перестраховщиками, не соромлячись буржуйського «мерсика» і костюмчика від Кардена (який блискуче підсилював «робітничо-селянське» походження), «сиганул из грязи — да в князи». Не прислухався до слів колеги-інтригана Нікколо Макіавеллі: «Таємниця — душа будь-якої справи», продався капіталістичним спокусам, гукнув «Гоп», так і не перескочивши через свої барські штучки (негоже царю всєя Русі кланятися, навіть владі, котра самотньо лежить, утоптана пройдисвітами- попередниками).

Не червоної загрози боялася Росія — лякана-перелякана, посовкована, «реформована» — з підозрою спостерігала за хтивими, багнючими оченятами партайгеноссе з відкопиленими губками самовпевненого барчука — нового всеросійського Лжекрупського (вибачте, Леніна), «рожевенького», пихатого — ну, «не в доску», «вже не свого парня». От і всі технології «протягування» царя Бориса в Росії 1996 р.

Україна 1999 р. Рейтинг гетьмана Л. Кучми — не менше 20% дають. Студенти 30% кинули (інтелігенти — не захотіли підставляти ректорат до 31 жовтня). Дніпропетровське регіональне телебачення (11 канал) 54% на-гора видає (так залякали закриттям каналу, що раді й 120% дати, лиш би не чіпали). Іміджмейкери заморські грошики наші, народні — за пазуху, поспіхом (доки не второпав самозакоханий) підставляють — «зюгановські» технології проганяють.

Бач: не п'є, сім'янин, мемуарист, гітарист, сценарист (до 2010 року розписав наше з вами...) тощо, але якийсь не той «рубаха парень» з 1994 року. Хоча іноді прикрикне: «Я ось стільки вже зробив, а це ви країну довели, ледарі» — значить, винуваті. Ну, і за те дякувати. Переживає. А все одно не той, не «в доску».

Стрічки почав колекціонувати. Правильно. Обвішає під Новий рік ялинку вдома стрічечками-звитягами, покличе гостей, а вони не прибудуть... Людочка з донечкою обнімуть ніжно татуся і скажуть: «Яка ошатна ялиночка. Вся в твоїх трудах. Не плач, ми ж за тебе голосували. І любимо ось такого: не п'яного, здорового, красномовного, навіть трішки інтелігентного... і костюмчик сидить (не те що в Зюганова), і «мерсик» воркує, і хатинка нівроку, і рахунок-заначка є. Головне — вчасно зупинитися».

Піддані подивляться одне одному у вічі й уперше за скільки років побачать там не розпач, приреченість, втому, безвихідь, загнаність, ненависть, страх, жах, горе, сльози, голодний блиск, а несміливі спалахи надії на достойне, заможне життя і шалене бажання працювати, дерзати, творити.

Юрій СЕМЧУК, історик
Дніпропетровськ

Газета: 
Рубрика: