Кожна країна має свою історію. Незаперечна істина. Історія кожної держави важка й багатостраждальна, ми— не виняток, і українцям нічого апелювати до «особливої важкості своєї». Тільки одні народи чомусь можуть долати труднощі свого становлення, виходять з лабіринту цієї боротьби, може, й знекровленими, але цілеспрямованими, а тому в стократ сильнішими, бо ж, певно, мають ціль і мету своєї боротьби і пошуків. А ми, українці, поки що не можемо, бо маємо на меті щось таке невизначене, туманне. Певно, тому й опозиція наша така нездала та ялова...
У нас постійно є вороги і причини для виправдання своєї безталанності: наше розташування на шляху і перетині інтересів інших держав, наші безцінні родючі землі — предмет постійних зазіхань сусідів, глибока індивідуалістичність буття, що спричинена особливими кліматичними умовами (а звідси сакраментальне — ментальне «моя хата скраю»), надприродна, воляча терплячість, патологічна здатність до асиміляційних впливів, що дозволяє різноманітним ворогам і просто зайдам експлуатувати та підкорювати, вбиваючи клин розбрату між нами, перетворюючи на особин меншовартісних. Ми дуже талановиті і здібні настільки, що легко засвоюємо чуже (мову, звичаї, звички), відрікаючись від свого, питомого, а те чуже стає, врешті-решт, нам своїм і рідним, а наші «вихователі» успішно привласнюють наших геніїв, нарікаючи їх «русскими».
Теорія розвитку кожної держави передбачає використання подій позитивного минулого (які є, безумовно, в історії кожної нації). Вистачає таких моментів і в історії України (Святослав — великий воїн-завойовник, Мономах — воїн і державотворець, Ярослав Мудрий, король Данило Галицький, герої козацької доби тощо). Але Україна, певно, єдина держава у світі, яка не використовує ці надбання, а скоріше концентрує свою увагу на негативних моментах власної історії — історії поразок та Руїни, що, безумовно, сприяє подальшому закріпаченню духу та розуму нації, робить її безвільною та зневіреною, викликає у світу не співчуття, а принизливу жалісливість. Стало вже аксіомою: щойно хтось починає прославляти чи то славетні події княжої доби Русі, чи то визвольні змагання Хмельниччини, чи перемогу І. Виговського над 100-тисячною армією московитів під Конотопом, чи то українську культуру — одразу чути звинувачення у націоналізмі зі Сходу.
Надворі XXI століття, але асиміляційні процеси, започатковані ще за часів козаччини, аж ніяк не скінчилися, змінилися лише форми її — це тотальна русифікація, втягування в т. з. «Русский мир» або в Митний союз... Від того, яким шляхом піде розвиток української держави, залежить і майбутнє Росії. Якщо Україна восени підпише у Вільнюсі політичну Угоду про асоціацію з ЄС, зведуться нанівець потуги путінської Росії створити новітню російську імперію в рамках СНД, бо ж Україні в цих формаціях відводиться вирішальне значення. А якщо до цього додати, що в разі підписання асоціації з ЄС на кордоні з Росією створиться формація з цінностями, які абсолютно протилежні імперським, то стане зрозумілим той несамовитий ошалілий опір, який сьогодні здійснює Росія напередодні саміту у Вільнюсі.
Можна з упевненістю говорити, що цього року Україна має вирішальний і визначальний шанс (а можливо, й останній на цьому відтинку часу) приєднатися до європейських цінностей, підписавши Угоду про асоціацію з ЄС. Якщо це не відбудеться сьогодні (коли Україна головує в РЄ), то наступного шансу прийдеться чекати ой як довго, бо ж наступного року в ЄС чергові свої парламентські вибори, а далі — 2015 року — насуваються вибори президента в Україні, тож буде не до асоціації... Дуже хочеться вірити, що Україні все-таки вдасться переламати всі негативи на шляху до підписання цього надважливого документа. Це дійсно потрібно не для тих, хто складає «тонкий шар проклятих і недолугих політиків, з якими у всіх стільки халепи, — а для дивного і унікального народу із надзвичайно тяжкою історією, з надзвичайно різною культурою й унікальною українською пам’яттю», як говорив професор Леонідас Донскіс — доповідач із прав людини Європарламенту (О. Герасим’юк, «101 причина любити Україну», «День», №85).
Як хочеться вірити, що врешті-решт Україна визначиться із власним «я» на мапі світу і Європи та національною ідеєю у процесі формування політичної нації. А інакше «так і залишиться чи то Малоросією, чи Окраїною (Росії. — Авт.), а її населення — чи то хохлами, чи то українцями» (Б. Костюк, «Чи стане Україна terra cognita?», «День», №85), стане країною failed stаte — тобто країною, що не відбулася, а отже, загубилася в часі і просторі.
